Імам

…бо з того вогню народиться Новий світ

І паки…
Я сиджу не тут,
Не там.
Доля кривдить дощем, що сиплеться на голову зболілими краплями. Серце тамує відголос щастя, звичайного людського щастя. Не смій зазіхати на мій гріх! Він мій! Йди геть! Залиш мене в спокої! Я хочу спокою! Я… хочу… спокою…
Безлад тиші нервує. Оніміли не тільки руки, а й свідомість. І вже ніякі пігулки не втамують печію. За спрагою жити помираєш. Дивно.
Дивно, що Ти марнуєш очі, коли дивишся на нас. На мене. А мене багато. Мене є повно у всюдисущих пустотах Всесвіту. Я би ладна відірвати ідею від сенсу, та Ти придумав буття. Узагальнив буття ореолами бажань і дав волю обирати любощі. Тепер тішишся моєю незграбністю, наче Тобі подобаються мої гулі на лобі та рани на серці. 
Так моросить, аж мокро. А напитись не можу. Вже губи посохли й потріскались та святий дощ мене не мочить. Бачиш, мушу поволі вмирати сама, як Зірка.
Ти тішиш, буцімто всі зірки самотні у смерті і всі яскраві, і всі величні, і всі згасають у неймовірній агонії. Бо з того вогню народиться Новий світ. 
Знаєш, Отче, я би прийняла Твою ідею писання та не бачу в нім святості, ані євангелія. Не бачу звістки, що потішить, бо все, що Ти обіцяєш – життя після смерті. А я зараз хочу! Хочу тут! Хочу жити і не думати про смерть, бо її не існує, правда ж?
Зізнайся, смерті не існує… 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст