Дух

“Слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні” 

Ап. Павло (Євр. 4, 12).

Цвірінькають.
У подиху легкого літнього вітру цвірінькають птахи. Вишні знову народжують. Зелений безмір майже червневої пори тамує спрагу гярячим киснем. Ще невипалені емоції відображають бажання дихати. 
Дихаю. 
Дихаю в такт попелу, що сиплеться на людські голови…
Гіркий розпач рве душу на шмаття. Я би хотіла втопитись у потоці того літнього тепла, перечепитись об верчній затишок, чи полудневі любощі, а може мовчки вдивлятись у синє небо довго-довго. 
Натомість, продовж дня, збираю друзки психоемоційного стану, випиваю наніч пігулку заспокійливого і йду спати; ніч мене водить дивними снами з дивними епізодами та істотами… Невже, це надмірний викид гістаміну в кров? Фізико-хімічні властивості мого мозку прискіпливо згущують фарби, наче навмисне пропонуючи рефлексам образити моє тіло. Тоді тіло корчиться від нестерпної сверблячки і усвідомлення себе нічим перед властивостями Всесвіту – тахікардія.
Сиплеться.
Сиплеться мій Всесвіт, сиплеться на людські голови. Мудрі рішення розвінчують безглузду ейфорію – транквілізатор не діє. 
Сміюся.
Я нарешті сміюся у подиху легкого літнього вітру де цвірінькають птахи, вишні знову народжують, бо зелений безмір майже червневої пори тамує спрагу гарячим киснем, коли ще невипалені емоції відображають бажання дихати. 
Дихаю – і станеш ти живою Душею. 
Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст