Вакуум

Мій кат всередині мене. І спаситель мій — там

Тиша приходить очікувано. Саме тоді, коли світ навколо німіє. Ані вітру, ані співу птахів, ані ревіння автомобілів, ні галасу людей… закономірна скорбота пробирає до кісток, мов холодний зимний дощ. Від німого холоду стає боляче.  
Бездушність лякає. Бо все те, що робить тебе людиною відіграло свою роль і не свою також. Ти повільно вмираєш залишаючи себе назовні байдужого світу. Колись він був і твоїм. І ти ділилася ним з усіма, як і всі — з тобою. Але сьогодні згасли вогні, голос стих… твій внутрішній голос онімів на половині часу з ночі. Ти сидиш у печері скорботи та видряпуєш шлях до сонця. Мовчки. 
Мовчки тамуєш спрагу зоряним напоєм. П’єш, п’єш… досхочу. Та спрага не минає. Отака суха і невмолимо облита дощами вселенського болю  лягаєш на краю власної безодні. Безодня пустки проникає в глибини свідомості і мучить, катує без жалю. Сьогодні жаль людині не властивий. Мій кат всередині мене. І спаситель мій — там. Там, де пустка часу наповнюється межею між добром і злом, любов’ю й ненавистю, там, де лезо надто товсте аби від нього померти, але надто тонке, аби  жити з ним. Ось тобі і рівнодення. Ось тобі ночестояння, місяцетемінь, сонцесвітіння. Загадування бажань і будування доль, навіювання сокровенного знаку з нізвідки в нікуди. Бо ти — лише мізерна пилинка байдужого світу, що має єдину ціль — розмноження. Ми множимося у світі і світ множиться в нас, прогресія нечуваності диктує правила гри —  грай. Грай поки всі оглухли один від одного, волай… бо тиша приходить очікувано.
І коли вона прийде світ оніміє, застигне в ореолі атому, будуючи кванти нової стихії не схожої нінащо. Ніщо. Вакуум. Абсолютна порожнеча. Я пуста, порожня, якщо не казати — готова до зачаття. І я, і світ у мені, і поза мною починається спочатку. З початку кінця. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст