Істина, в яку дбайливо загорнуто шматок ірреального…

Д. Сіммонс “Терор”

Видавництво Жупанського

Переклад – А. Санченко

Ну що ж, двадцять шоста книга американського фантаста Дена Сіммонса стала таким собі велетенським торосом, на який прийшлося дертися більше шестисот сторінок, аби з вершини відкрився істинний сенс того деталізованого гіперреалізму, який слугував не тільки її фоном, але і важливим засобом. При чому настільки, що подекуди помилково здавався самоціллю всього роману, збудованого на міцному фундаменті реальних історичних фактів. Адже як найпростіше заставити людину повірити у щось неможливе? Розповісти правду, але додати незначний (на перший погляд) відсоток вигадки, яку легко проштовхнути разом з першою. Не в нагромадження фантастичних теорій, описи далеких світів і в утопічне майбутнє читач повірить у першу чергу, але в істину, в яку дбайливо загорнуто шматок ірреального, просочення назовні якого – тільки справа часу.

Своїм “Терором” Сіммонс вертає жанр не тільки до підзабутої романтичної теми боротьби людини зі стихією, що дуже притаманно духу 19 століття, де і відбуваються події книги, – але і обігрує її за допомогою екзотичної міфології, яка претендує на пояснення всього того, що не може бути іманентним. Протиставлення християнства і чужинських вірувань – лише одне із багатьох, які підкреслюють міцно вкорінені в головах британців ідеї європоцентризму, який апріорі не дозволяє припустити іншу картину світобудови. Оцінювання інакшості крізь призму власної переваги йде під руку з вибірковим гуманізмом, який стосується європейців, і аж ніяк не стосується інших культур. Цінність окремого людського життя (уточнюю – європейського), раціоналізм та науковий оптимізм – повністю відповідають століттю, яке спиралося на ідеї і погляди Просвітництва. Але чи такий уже живучий і незламний цей непохитний гуманізм, що засів глибоко у вихованні цивілізованих людей? Чи зможе він протистояти жорстоким умовам на межі життя і смерті? І чи зможе мораль утримувати людей, що впали у відчай, від страшних і неприпустимих в інших умовах думок і дій? І так, і ні. Символічно борючись із невідомим зовнішнім звіром, людина опиняється перед боротьбою зі звіром внутрішнім. І питання про те, який із них виявляється більш жорстоким, навіть не залишається риторичним, бо і так усе зрозуміло.

Взагалі увесь роман обертається навколо підривання основ антропоцентризму. Людина цивілізована і приборкана культурою є тільки тимчасовою фальшивою маскою глибокої тваринної сутності, про що запевнював як Фройд у своєму трактаті “Невдоволення культурою”, так і Дарвін у своїй теорії еволюції, згадку про яку вводить у роман сам письменник. Інакше і не може бути, бо обоє – дослідники 19 століття, які вплинули на подальший розвиток природничих наук. Довіра до сприйняття світу одними тільки органами чуття і думка про те, що світ не може бути інакшим, ніж його сприймає свідомість, кінцево розвалилися до кінця століття, але витягування блоків з основи такого підходу почалося набагато раніше – що і відчувається у романі. І це передчуття посилюється на зламі цінності людського життя і цінності смерті, яка його поглинає.

Смерть тут буквально пронизує кожен квадратний сантиметр крижаного простору. То терпляче і з очікуванням мовчить неродючою білою пустелею, то, мов отрута, повільно проникає всередину страшними хворобами, то крадеться в густому тумані безжальним убивцею, то підточує розум внутрішнім злом. Страх супроводжує майже кожну сторінку роману, назва якого має набагато більше сенсів, ніж здається на перший погляд.

Автор часто заколисує нас своєрідним замерзанням сюжету й атмосфери, відволікаючи детальними описами частин корабля, діалогами і флешбеками головних персонажів, – так що здається, що в цій смертельній білизні майже нічого не відбувається, або принаймні не відбудеться нічого непрогнозованого. Монотонність і важкі стилістичні конструкції, витримані в дусі того часу, грають тут на руку контрасту. Бо нелінійна оповідь інколи ведеться мляво і неспішно не тільки для того, аби передати одноманітність і нестерпно наростаючу безнадію із неї вибратися, але і аби неочікувано вибухнути різкими поворотами сюжету, приготованими у майже горорівських традиціях. Різноманіття і жах кривавих натуралістичних сцен, які описані так само скурпульозно, як і обшивка корабля чи вигляд нижньої палуби, – створюють майже фізичне відчуття усіх подій. Такий собі ефект присутності, приправлений щирим співчуттям до героїв та шоком, з якого вдається винирнути тільки на останніх сторінках абсолютно непередбачуваного фіналу. Адже ризикуючи фактом наперед відомої трагічної долі екіпажу двох кораблів, Сіммонс умудряється завершити історію не тим очікуваним фаталізмом, на який налаштований читач.

І потрібно добре зібратися усіма силами і бути готовою психологічно, щоб пережити цей жах білої тиші, який залишається після словесного нагромадження велетенських брил льоду, через які натужно перелізаєш, стараючись не вдихати глибоко крижане повітря і почуваючись абсолютно беззахисною.

 Здена Бобош