Не згасле сяйво людської душі

Унікальну колекцію вагомих літературно-художніх видань Івана Хланти недавно поповнило 824-ри сторінкове зібрання «Співаночки мої милі». Видане воно товариством друкованих видань «Патент». Загальний тираж випуску  склав 200 примірників. В ньому  зібрані тексти і мелодії упорядкованих самим автором коломийок та співанок одного села Колочави. Історичні відомості про це гірське село збереглися з 1463 року.

Багатюща і благодатна земля Верховини завжди привертала увагу чужинців. Однак  простих і відкритих, доброзичливих горян не зломили ні голодні та холодні роки, ні війни та епідемії, ні стихійні лиха та безробіття. Вони жили, народжувались, виростали, закохувались, творили і зберігали свої духовні та матеріальні цінності. Голосом, що сягає віків, стало коломийки та співанки, які народилися і прижилися тут. В них розкривалася душа народна у повній своїй красі та величі. Проявлялася вона у вправності її виконавців. Звучала у піснях, танцях, молодіжних забавах, де влучне людське слово уміло перепліталося з сердечними душевними емоціями, захопленнями, зачаруваннями.

У переспівах молоді володарі гір ділилися думками, власними почуттями, душевними переживаннями, висловленими своїми  потребами, розкриваючи потаємні думки, почуття, свої враження, знання та вміння, неприховану щиру любов до рідної землі, її околиць, до людей, з якими щодня ділили радість і горе. У коломийках та співанках люди розкривали свій багатий духовний світ, наше виразне слово, а в мелодіях – відтворювали первозданну чистоту, гармонію і мальовничу красу рідної землі.

Коли собі заспіваю,

то жура щезає,

бо це наша коломийка,

такі чари має…

Народні мотиві жваві, яскраві, несуть свою приховану емоційну зарядженість, душевну людську щирість та налаштовують слухачів на гарний настрій. Вони легко запам’ятовуються  і проявляють високі чисті людські помисли, сприймаються як справжні мистецькі твори кожною душею і серцем. У цім виданні подані словник маловживаних верховинцями 311 слів, алфавітний покажчик виконавців-співаків та записаних у цьому селі пісень і коломийок…

…У Івана Васильовича Хланти зародився задум зібрати народно-пісенну творчість одного села. Коли заїхав до Колочави на Міжгірщині, піднявся у полонини Сигле та Барвінок і звідти оглянув це село, до якого входили присілки Брадолець, Лази, Горб, Мерешор та Сухар, зрозумів, що саме ту знайшов свою перлинку, про яку так давно мріяв. Вже коли завітав до сільського голови Юрія Хланти, поговорив з ним та його дружиною Ларисою, зрозумів, що він на вірному шляху. Тут знайде і запише, поверне з небуття збережену людьми первісну естетичну красу коломийок, їхню мудрість, милозвучність, оновлену душу й мелодійність.

Склали план роботи. Мали відвідати 102 мешканців села, з яких виділялися 16 родів, носіїв пісенної народності – Беци, Вегеші, Дацьо, Іваниші, Кушніри, Марковичі, Дербаки, Мацоли, Росади, Рощинці, Фригани, Хланти, Шимоні, Шмулиги…Божою іскрою таланту були наділені музиканти Василь та Юрій Барни, Андрій та Юрій Марковичі, Іван та Федір Росади, Василь та Юрій Макарі, Федір Беца, Микола Іваниш, Анатолій Косяк, Василь Гордійчук, Павло Вакоря, Михайло Куриця, Василина Двуйла…Вони були костяком живої музики. Жодна забава, вечорниці, весілля, хрестини, входини у новий дім не минали без троїстих гудаків – скрипка, бубен і сопілка або цимбали завжди піднімали людський настрій.  

Я горазду не зазнала,

Красно не ходила,

А лиш знаю, пам’ятаю,

Що-м тяжко робила…

Розрізняли коломийки танцювальні, про кохання, співаночки, які співали в пору дівування та парабкування… У жартах, кепкуванні, переговорах співаки висловлювали зізнання в щирому коханні, давали поради молодим, як уберегти честь роду, стати доброю газдою, вибудовувати свої сім’ї. Ці звичаї складалися протягом багатьох поколінь і освячені народом віками.

У літературно-художньому виданні «Співаночки мої милі» згадані талановиті люди, закохані у художнє слово, літератори Василь Малета та Михайло Хланта, відомий поет і художник Іван Шмулига та Михайло Росада, різбяр по дереву і живописець, золотими руками якого виготовлено понад 40 різблених іконостасів, десятки жертовників, церковних престолів і кіотів; скульптор Петро Штаєр, який тривалий час мешкає у Львові. Він став автором пам’ятників заробітчанам, вчительці з України, опришку Миколі Шугаю – розбійнику, воїнам-інтернаціоналістам, скульптурної композиції Колочавка…

На території скансену «Старе село» притишиш ходу, щоб уважніше подивитись на його роботи, присвячені видатним постатям українців – Тарасу Шевченку, Івану Франку, Роману Шухевичу, командиру партизанського з’єднання Сидору Ковпаку…Вражаючі його роботи «Перо дорогоцінне», яким писалося місцеве Євангеліє та «Шабатна гуска», що в суботу мала бути в кожній єврейській родині.

Літописцем села Колочави став його уродженець, банкір з Києва Станіслав  Аржевітін. Про історію і культуру колочавців він написав і видав такі унікальні книги: «Шугаї. Історія верховинського села Колочава» (2006), «Релігія.» (2007), «Карпатська Україна: епоха в добі. Передумови утворення, доба незалежності, спогади і документи»… Про Колочаву написано і зібрано десятки унікальних статей, поезії інших авторів, роман «Колочава» Івана Долгоша (1982).

Це село завжди було у центрі уваги чеського письменника Івана Ольбрахта. На Міжгірщині він відвідав села Майдан, Ляховець, Присліп, Новоселиця, Нижній студений, Торунь…З 18 березня 1931-го протягом шести років постійно приїжджав і зупинявся у Колочаві. Ці візити і відпочинок між верховинцями він увічнив у своїх книгах «Земля без імені» (1932), «Микола Шугай – розбійник» (1933), «Гори і століття» (1935), «Голет у долині» (1937), (у останній із них письменник вражаюче подав долі людей у двох оповіданнях «Чудо з Юлчею» та «Подія в Мікве» і повісті «Сумні очі Ганни Караджачевої»).

У 1933-му оповідання Івана Ольбрахта «Марійка – невірниця» зацікавило режисера Владислава Ванчура та Карла Нови Ванчура з кіностудії «Барандов фільм». Протягом літа 1933-го, у Колочаві тривали зйомки нової картини, в якій верховинці грали самих себе. Прем’єра фільму відбулася у Празі 2 березня 1934-го і викликала небувалий резонанс та шалений успіх у глядачів.

У Колочаві діє єдина на теренах України школа майстерності сироваріння та вівчарства. На світлинах з архівів Станіслава Аржевітіна та пошуковця народних скарбів Івана Хланти увагу читачів привернуть знімки Колочавської вузькоколійки, фортифікаційної лінії Арпада з часів Другої  світової війни, радянської та чеської шкіл, бункера Штаєра, корчми Пінкуса Вольфа, колочавських бокорашів, які по Тереблі та Тисі сплавляли ліс аж до пониззя Дунаю. У архівах збереглися фотографії Івана Ольбрахта з колочавцями, дочкою Миколи Шугая – розбійника та його підйомами в навколишні гори, час проведення дозвілля молодих, вечорниці в осіньо-зимовий період.

Як доповнення в цій книзі вдало подані удосконалені віками одяг верховинців, їжа, домашній побут, окремі народні обряди, традиції та звичаї (барвінкоплетіння, піроскуби та гадання молодих на Андріївських вечорницях). Ці сільські звичаї складалися протягом багатьох поколінь і освячені народом віками.

Літературно-художнє видання «Співаночки мої милі» недавно презентувалося в Колочаві і стало найціннішим подарунком 80-ти річного ювіляра,  шукача скарбів народних  перлин Івана Хланти не лише селу Колочава, але і всім пошанувальникам народної творчості, своєрідною енциклопедією людського голосу, що із віків у віки дійшов до нас.

Марія КОНКІНА