Ця книга написана знешкіреними пальцями чорнобильця

Кожний приїзд письменника, поета, кіносценариста, видавця, громадського і політичного діяча, доктора філософії, професора кафедри політології Міжнародної Кадрової Академії, засновника видавництва «Український пріоритет» Володимира Шовкошитного завжди збирає численну аудиторію його шанувальників. Виноградівці знають Володимира Федоровича як автора книжок «Фантомний біль», «Кров свята», «Зорі не стали ближчими», «Запали свічу», «Тяжкий хрест», «Герої народжуються на могилі героїв», історичного роману  у трьох книгах «Хресна путь», «Білий кречет», «Боривітри»… та ряду поетичних збірок. Останньою стала книжка, яку писав упродовж 33 років «Чорнобиль: я бачив».

Вразили і прорізали свідомість слова Павла Мовчана «Ця книга написана знешкіреними пальцями», витиснені на обкладинці. Це третє, перероблене і доповнене видання художньо-документальної повісті «Чорнобиль: я бачив». Її автор пройшов через горнило найбільшої планетарно-техногенної катастрофи в історії людства – Чорнобильської. Це справжня голограма трагічних подій, які трапилися в Прип’яті 26 квітня 1986-го… Володимир Федорович проаналізував причини Чорнобильського лиха, занурився, простежив і глибоко вивчив, аналізуючи руївні наслідки радіації. Це відчутно відбилося на економічному, соціально-політичному і медичному аспекті українського суспільного зрізу, на перспективах відновлення життя на забруднених територіях, пронизаних невидимою радіацією і шкідливим впливом незримого атома на все живе.

Попереду українців чекали важливі політичні події і зміни – проголошення Незалежності України, події на Майдані Національної Гідності, участь у обороні недоторканості кордонів на Сході держави, де вже сьомий рік триває кровопролитна війна, яка відбирає людські життя її захисників…

Свою унікальну 328-ми сторінкову книгу «Чорнобиль: я бачив» автор присвятив синам Родіону (народився 22 вересня 1982 року, названий на честь авторового діда), та Георгія (7 грудня 1983 року, названого на честь діда по материнській лінії), двом дочкам Олесі, яка змалку грала в гандбол та Світлані – першій абсолютній чемпіонці м. Прип’яті  з художньої гімнастики (зі спортом дружила вся сім’я Шовкошитних). Не обійшов і дорогу дружину Галину, яка усвідомлено і стійко винесла дитячі та власні хвороби, отримані після Чорнобиля. Майже 12 років Володимир Федорович віддав атомній енергетиці. Був тісно пов’язаний з Чорнобильською атомною електростанцією. Півтора року керував групою ліквідаторів наслідків аварії на четвертому блоці. Як Голова підкомісії, а згодом секретар Чорнобильської Комісії парламенту України на державному рівні займався питаннями 30 – кілометрової зони ЧАЕС, був одним з авторів усього чинного Чорнобильського законодавства. Чотири рази обирався Президентом спочатку Всесоюзної (1990), а потім Міжнародної (1991 – 2003) організації «Союз Чорнобиль», яка стала офіційним консультантом цієї найавторитетнішої світової організації при ООН…

Розповісти правду про все пережите, побачене і проаналізоване в ході подальшого життя, Володимир Шовкошитний пораховав справою своєї честі. З його пам’яті не йшли ліквідатори, які першими опинилися на лікуванні в Московській спеціалізованій клініці № 6. В ній померло перших шестеро пожежників. Відчував особистий борг перед тими, кого з ліквідаторів поховали на Мітинському кладовищі. Ночами йому снилися пережиті події: евакуація людей, опустіле місто Прип’ять, залишена персоналом станція, відчуття, що щось дере в горлі, слабкість і втрата свідомості, в’ялі діти, перестрашені бідою, у повній розгубленості матері, від яких відбирали дітей…

З 1971 року на атомних електростанціях у світі сталася 151 аварія. Торкнулися вони США, Франції, ФРН, Словакії, Японії. Як інженер-теплоенергетик – атомник вважає, що в історії ядерної енергетики 7-ий найвищий рівень за шкалою ядерних подій зазнали дві: аварія на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС (1986) та аварія на Фукусімі – Даічі (2011). Найжахливіші наслідки дала Чорнобильська катастрофа. В довкілля були викинуті усі радіонукліди, напрацьовані в реакторі на момент вибуху. У випадку ж з Фукусімою – Даічі вибуху реакторів не було, пройшло «підплавлення» активної зони станції і в довкілля потрапили «леткі» радіонукліди.

Щоб до можливої межі зменшити викид радіоактивних речовин в атмосферу в Чорнобилі було прийнято рішення засипати жерло реактора піском, глиною, доломітом і свинцем. Скинуті з вертольотів матеріали накрили центральний зал шаром завтовшки від 1 метра біля північної стіни до 15 метрів – біля південної. Володимир Федорович згадує, що майже 5 тисяч тонн різних матеріалів тоді потрапили у розпашілу понад 2000 градусів магму. За 5 кілометрів від ЧАЕС, біля села Копачі ліквідатори тоді пересідали з «чистих» у «брудні» автобуси. Як основний персонал станції, так і вахтовики тут працювали безперебійно. Хтось був зайнятий на дезактивації території, будівель, споруд АЕС, населених пунктів, транспорту та іншої наявної техніки; хтось збирав, видаляв, максимально знешкоджував і ховав радіоактивні відходи у могильники; хтось проводив санітарну обробку людей, дезактивацію одягу і засобів індивідуального захисту, дезактивацію під’їздних доріг і здійснював пилопоглинання. Трудилися на об’єктах підрозділи хімічних, інженерних військ, цивільної оборони, а також представники Міненерго СРСР, чисельністю до 6000 чоловік. Ці роботи проводилися цілодобово змінними екіпажами…

Художньо-документальна повість «Чорнобиль: я бачив» Володимира Шовкошитного не залишить байдужим читача. Це спроба автора донести до підростаючого покоління українців слово про ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яким сьогодні за 60. Кожний з них заслуговує на шану, повагу і визнання суспільства. Ризикуючи власним життям, люди дбали про збереження життя народу, всієї живої фауни і флори, знезараження рідної землі і зменшення негативного впливу радіації на все довкілля. Наслідки катастрофи змінили відношення усього людства до ядерної енергетики у світі.

Марія Конкіна