Святі Сергій і Вакх – історія ікони

Є певна провіденційна загадка в тому, що одна з найдавніших у світі ікон із зображенням святих Сергія і Вакха зберігається в Києві, а присвячена їм же церква у Римі з 1641 року належить отцям Василіянам, чернечому ордену Української греко-католицької церкви.

Як сталося так, що саме для українців ці два імена виявилися такими важливими в сенсі володіння древнощами, що мають стосунок і до античності, і до раннього візантійського мистецтва?

Римське ім’я Сергій для українців – одне із звичних, часто вживаних, великою мірою українізованих. Натомість Вакх асоціюється з давньогрецьким богом вина, аж ніяк на ранньохристиянським мучеником, ім’ям якого навряд чи сьогодні хтось захоче назвати новонародженого. Мало кому спадає на думку, що колись ці два імені могли об’єднатися в одній культурі, зокрема символізуючи й міцну офіцерську дружбу. Якщо вірити агіографії , підтекстом близьких приятельських стосунків юнаків була щира любов до Христа, заборонена у часи їхнього життя і службі імператору – гонителю християн, Гаю Галерію Валерію Максиміану.

Це поєднання імен не буде здаватися таким дивним, якщо прийняти його як символ союзу греків і римлян, які служили імператорам-багатобожцям, але мали силу публічно визнати Христа. Та є інші труднощі у сприйнятті ікони, такої не подібної до тих, що сьогодні вважаються канонічними в православ’ї.

Окрім історії про вояків-мучеників чи то кінця ІІІ, чи то початку ІV століття, яких перед стратою змусили до найпринизливішої  на той час процедури – публічного перевдягання в жіночу одіж (що в сучасному світі має радше прайдо-карнавальні асоціації), потребує пояснення й техніка, за допомогою якої створене зображення. Так звану холодну енкаустику використовували ще для створення фаюмського портрета – верхньої частини декорації мумій в елліністичну добу, коли за допомогою підфарбованого воску шар за шаром малювали на саркофагах зображення обличчя, з якими померлий мав увійти у вічність. Перехресна метафора свічки і тіла, що згорає у вірі, щоб стати життям вічним, була важливою для катакомбного  християнства з його пристрасним очікуванням другого пришестя Ісуса, а в енкаустичних іконах перетворилася на ідеальний образ, що має фізично залишитися у віках, до нової зустрічі зі Спасителем.

Сергій і Вакх виглядають саме так: два бліді обличчя юнаків із розширеними, ніби від сильного болю, зіницями мигдалевих очей і міцно стуленими вустами рожево-вохряної барви, оточені великими золотими німбами, що з’єднуються третім, в якому зображено лик Ісуса. Тобто їх, що горять на тлі сонця, не двоє, а троє: троїста символіка, яка пронизує християнство, явлена «у числі й світлі».

Чотири київські енкаустичні ікони, серед них і «Святі Сергій і Вакх», походять із Сирії, з монастиря Святої Катерини. Він стоїть біля підніжжя гори Синай, тобто Хорив, на якій колись Мойсею в неопалимій купині явився Господь і передав Скрижалі заповіту. У тих місцях воску й меду негусто, тому вважають, що ікони були привезені, ймовірно, з Константинополя, із місією імператора Юстиніана, який у VІ столітті будував у Константинополі храм Святої Софії, а монастир повелів обнести муром і наказав охороняти.

Константинопольська Софія будувалась, як «розширена версія» старішого храму. Присвяченого Сергію і Вакху, чому остання отримала назву «мала Айя-Софія»: сім’я Юстиніана її дуже любила, тому замовлення й дарування ікон із зображенням цих святих могли бути справою і державною, і сімейною водночас.

У віддаленому монастирі ікони потай пролежали майже півтори тисячі років, завдяки чому пережили ірраціональний за своєю природою період іконоборства. Майже все ХІІІ століття ромеї (так називали себе візантійці, які писали грецькою, але свою державу вважали «другим Римом») вели жорстоку внутрішню війну проти існування ікони. Як такої, а знищення іконописців було таким же масовим, як і знищення, власне, предметів мистецтва. Синайські ікони зберігалися серед інших раритетів старовини, яких там і в наші часи чимало. Не зовсім зрозуміло, чому і хто у середині ХІХ століття вирішив, що прийшла пора їм мандрувати далеко на північ. Не до Італії, наприклад – до Венеції, де зберігалися мощі святого Сергія, а через приватні руки – до Києва. Можливо, авторитет архімандрита Порфирія Успенського  і неофіційний статус Києва як «другого Єрусалима», що на противагу «третьому Риму» сприймався тоді конгломератом монастирів переконали ченців, які тоді були під юрисдикцією патріарха Єрусалимського, віддати кілька найстаріших, не дуже великих за розміром, ікон. Серед них, однак, не було самої найдавнішої – Пантократора з двома ликами, створеної у ІV столітті.

Порфирій Успенський був чи не найпершим візантологом у Російській імперії, викладав у Київській духовній академії. А ікони зберігалися у бібліотеці Братського монастиря, що перебувала в корпусі, який зараз називають Староакадемічним, або Мазепиним. Розташований він у кількох сотнях метрів від вулиці Хорива, що з’явилася після пожежі 1811 року. Назва двоїста: чи то від імені одного з легендарних братів-засновників Києва, чи то від первісного топоніма гори, відомої і як Замкова, а колись була місцем найдавнішого поселення киян. Отакий збіг – і тут, у Києві зійшлися гора, вогонь, монастир.

У ХІХ столітті Київ жив тихо, чого не скажеш про століття ХХ, коли з храмів та приватних колекцій повидирали до російських музеїв майже все, що пов’язувало місцеву культуру з античністю, в тому числі візантійські старожитності. Складно зрозуміти, яка сила зберегла найдавніші ікони світу. Коли вони переміщались по націоналізованих музейних зібраннях, щоб нарешті стати не експонованою частиною колекції музею Ханенків(тоді ще «музею західного і східного мистецтва»). Ікону «Святі Сергій і Вакх» у 1970-их роках ґрунтовно дослідили: дошка з пінії розкололась якраз по обличчю Вакха, дещо деформовані її частини приблизно на початку ХІХ століття ще у синайському монастирі скріпили зі зворотного боку, підмалювали лінію розлому олійними фарбами і закрили новою рамою верхні два отвори – первісно ікону підвішували на кшталт лампадки.

Після розчистки проявилось кілька цікавих деталей. Навколо золочених німбів є два обриси – тонший світло-помаранчевий та ширший синій, ляпіс-лазуровий контур, яким обрамлено силуети повністю. Смуги на рукавах хітонів мають частинки пурпурового пігменту, найціннішої візантійської фарби. Тлом ікони є дуже дрібно, на порох товчене кобальтове скло, ймовірно, шматочок густо-синьої смальти, змішаний із воском так, щоб створити враження сіро-блакитного простору. Екстатичні силуети-тіла світять не лише німбами, поєднуючи органіку золота з блакиттю, помаранчевого з синім, а й часточки пурпуру відсвічують, як вбрання Оранти у Софії Київській.

Синайські ченці, певно, знали, що віддають ікони до міста, де є образ премудрості, яка оберігає. Навіть і через ледь помітні колористичні поєднання на не великій іконі(28,5х42х0,6) може відновитися втрачена нитка традиції, коли в них вдивлятимуться тисячі очей.

Автор: Діана Клочко «65 українських шедеврів. Визнані й невизнані», вид-во ArtHuss, 2019 р.

Підготувала: Валентина Костьо