Живе у спогадах людей

У Франка було 4 дітей: Андрій, Тарас, Петро та Ганночка.

Різниця між ними складала рік-два. Спільні інтереси, захоплення, забави, ігри, світ зацікавленості і пізнання, потяг до навчання і духовного розвитку у них майже співпадали. Щасливе, безжурне, веселе дитинство їх минало на вулиці Крижовій, потім Потоцького, 12 у Львові. 5-ти річного Петрика та 4-х річну Ганнусю хрестили одразу, щоб діти отримали сильних ангеликів-охоронців. У родині Франків бували Наталія Кобринська, яка вчителювала у Болехові і була щирою і вірною подругою матері дітей. До них заходили шкільні татові товариші Михайло Павлик та Володимир Гнатюк з Косова, Ольга Кобилянська з буковинських містечок Сучави, Кімполунгу, Димки, а згодом з Чернівців… На привітний вогник з України приїжджали Микола Вороний, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Михайло Драгоманов… Сім’ю Франків відвідував і митрополит Андрій Шептицький. Він годинами розмовляв з Іваном Яковичем і батько завжди шанобливо проводив гостя аж до воріт.

Франко дуже любив своїх дітей.  Попри всю зайнятість завжди знаходив часу, щоб поговорити з ними. Наймолодші Петрик та Ганнуся, яких жартома називав Міцьком та Міною всідалися  йому на коліна і дуже уважно вислуховували батькові казки, оповіді, які завжди приберігав для них. 

Від Франка віяла людяність, висока ерудиція і культура, обізнаність, широта набутих знань вражала всіх з ким він спілкувався. Хоча життя постійно випробувало його дух і волю. Немов Христові муки випробування валилися на нього звідусіль. Але зігнути горду його постать, стерти блиск його живих очей, перетворити його життя на пекло не змогли. 

Сім’я Франків переселилася на вулицю Понінського (тепер Франка, 4), біля Стрийського парку. Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, Франко почував себе зобов’язаним  повністю віддати свою працю і життя тому простому народові, з якого він вийшов. 

• 

• 

• 

Мати дітей була донькою офіцера Федора та Марії Хоружинських з села Тимофіївки, Сумського уїзду, Харківської губернії. Ольга мала ще трьох сестер Ніну, Марію та Олександру та трьох братів. Старший став залізнодорожним інженером в Сибіру, середній працював урядовцем у Катеринославі, молодший Микола як військовий в турецько-російській війні позбувся обох ніг.  Ольга вільно розмовляла французькою, німецькою та англійською мовами. Була освічена, начитана, блискуче грала на фортепіано. Її дід по маминій лінії генерал Таманов жив у Одесі. З Франком познайомилася в Києві. Через рік, у 1886 році Ольга Хоружинська і Іван Франко побралися. З аристократичного середовища у Києві вона переселилася до чоловіка Івана Франка у Львів. Опинилася у зовсім  іншому оточенні, де довелося пізнати безгрошів’я, інші матеріальні труднощі і нестатки.  З часом це її духовно надломило…

Уважно перечитуючи сімейну хроніку життя Франків та його 4-х франчат я довідалася, що його дочка Ганна з чоловіком Петром Ключком 20 років прожила на Закарпатті. Це мене побудило детальніше вивчити цю невідому сторінку з її життя. Так, 10 років тому я вперше поїхала в Довге на Іршавщину. Стояла заворожуюча,  дуже мальовнича осіння пора. Далеко проглядалися навколишні краєвиди, за горами дальні гори, норовиста Боржава і розкидані в садах по всій долині села. Ми незчулися, як і доїхали  до Довгого. Перший візит нанесли сільському голові Михайлу Шелембею. Зустрів нас чоловік привітно, дуже зрадів і здивувався, коли довідався, що шукаємо сліди перебування в цих місцях родини доньки Івана Франка.

Нам він порадив навідатися до місцевої загально освітньої школи. Історики та філологи напевне знатимуть про це більше і чимось допоможуть. Школа знаходилася майже поруч, в центрі села. У двоповерховій сучасній будові йшло навчання. В учительській застали кількох педагогів.

• 

• 

• 

• 

 – Вам краще розшукати родину Добрів. Живуть по вулиці Пушкіна, 28. Їхня бабуся Марія Василівна Якоб-Урста колись служила у цій родині. 

Це вже була ниточка. З неї ми й почали шукати сліди 20-ти річного проживання родини лікаря Петра Ключка у Довгому. Господиня Світлана Іванівна Добра, колишній біолог місцевої школи. Зараз проживає і працює у Підмосков’ї. Влаштувалася на роботу до молодого банкіра. Веде його домашнє господарство, займається доглядом і вихованням його 3-річного сина. Додому приїхала на кілька днів. Видавала заміж свою дочку, а без її материнського благословення весілля б не обійшлося. 

Жінка згадала, як Ганна Франко розповідала про своє дитинство. Батьки щоліта вивозили дітей до Нагуєвичів. Там мешкав татів брат Онуфрій. З його дітьми франчата босоніж бігали по втоптаних польових стежках, ходили до лісу по суницю, малину, яфини, збирали горіхи, гриби, з сільськими дітьми випасали худобу та гусей. Тато зрідка брав їх з собою на рибалку, а вечорами до вуйка збиралися люди. Вони розповідали татові про своє життя-буття. Франко від них записував приповідки, оповідання, перекази, повір’я та пісні. Іван Якович вивозив дітей до села Голобутова біля Стрия, до Довгополя, Бурачка, Завадова, до Косова, Криворівні, Жабйого і Буркута. На річці Колодниця Іван Якович ловив линів, карасів, плотвиць,  щук, коропів, в’юнів, з нор діставав сомів. Бувало наловить повний плетений в’ятер, витягне з води, винесе на берег і висипле перед дітьми на траву. Його втомлене лице світиться, випромінює радість і задоволення. А діти в захваті розглядають рибу, розмахують руками, стрибають і бігають навкруги. 

Анна мала 22, коли отримала запрошення від родичів до Києва. Батько взявся супроводити її. Однак на австрійсько-російському кордоні його затримали. І в золотоверхий Київ Ганна поїхала одна. Думала погостює у родичів червень, липень. Та на Наддніпрянщині залишилася аж на чотири роки. Як австрійська громадянка весь цей час була під наглядом російської поліції. Проживала вона у маєтку дядька Ігнатовича в селі Плютинці під Білою Церквою. Лише тепер і тут Ганна зрозуміла яка велика прірва розділяла її батьків. Мати Ольга Хоружинська жила завжди в достатку. Успішно закінчила інститут благородних дівиць. З цього оточення доля пересадила її до дому скромного, але відомого українського письменника, який ніколи не знав великих статків і це її завжди дуже пригнічувало.

У липні вибухнула російсько-австрійська війна. Про повернення Анни до Львова не могло бути і мови. Вона їде в Київ. Закінчує курси сестер милосердя. Розпочинає працювати в щойно організованому госпіталі. Жорстоке лице Війни найяскравіше проявлялося  саме тут. Палати постійно переповнювали важко поранені солдати. Криваві кроки і нелюдські її наслідки позначилися на їх понівечених тілах. Транспорт з пораненими з фронту прибував щодня. Праця тут була тяжка, дуже відповідальна. Від медиків вимагала самопожертви і людського милосердя. Поранені, переважно українці, знаходили в Анні не лише сестру, але й помічницю, розрадницю, щиру, приязну дівчину готову кожному допомогти, поспівчувати, потішити, вислухати, розрадити…

Російська армія вже захопила Галичину, досягла Перемишля і Карпат. Надходила сувора зима. Солдатам не вистачало теплої одежі і зброї. У госпіталь стали поступати вояки з відмороженими частинами тіла. Лежали вони уже і в залах, і по коридорах та вузьких проходах. Цілодобово лікарі робили ампутації нижніх кінцівок. Це було жахливе видовище. Тим часом до Києва уже гнали і полонених. Тюрми заповнилися сотнями найвидатніших українських діячів. За гратами уже сиділа еліта галицької інтелігенції: Федак, Охримович, Залозицький та інші чекали тут вироку своєї долі. До них вона зрідка навідувалася, носила передачі. 

Підійшов 1917 рік. Жовтневий переворот. Скинутий з престолу царизм. Заключений Брестський мир. В Києві теж повіяли вітри перемін. Михайло Грушевський стає головою українського уряду…

За роки проведені в столиці Ганна змужніла, стала самостійною. Як представниця місії Червоного Хреста у січні 1919 року для допомоги українським полоненим вона їде до Берліна у Німеччину. По дорозі навідалася до Львова, щоб побачитися з матір’ю. Ця зустріч стала дуже короткою, а розлука –  дуже гіркою. Сльози застилали Ганнині очі, коли поверталася з Личаківського цвинтаря з могили 24-х річного брата Андрія та з місця поховання, де вже спочивав Іван Якович. На його похороні вона не була. Однак, в Києві випадково зустріла митрополита Андрія Шептицького. Той звільнився з заслання і чекав тут дозволу  на повернення до Львова. На її прохання в першу річницю смерті Івана Франка в католицькому костелі він відслужив панахиду і молебень за великим Каменярем. 

У Берліні Ганна Франко зустрілася з лікарем Петром Ключком. Спільна робота в госпіталі, спільний інтерес до понівечених людських доль зблизили їх. Вони полюбили один одного і одружилися.  Невдовзі виїхали з Берліна. Тоді вони зупинилися в Довгому на Закарпатті. Петра Ключка сюди призначили окружним лікарем. На нього чекав непочатий край роботи. Сипний і черевний тиф, чорна віспа, дифтерія, скарлатина і кір, коклюш і глисти, туберкульоз і сифіліс – типові хвороби з якими щодня до нього приходили місцеві жителі восьми навколишніх сіл. Петро і днював і ночував на роботі. Від уряду Томаша Гаррига Масарика добився коштів, щоб розпочати будівництво окружної лікарні  і домівки для диспансеру Масарикової Ліги. За 20 років роботи в цьому селі лікар зріднився з простими людьми, вів серед населення велику профілактичну роботу, залучав людей до різних заходів, які причиняли усвідомлення того, що кожному здоров’я слід цінувати і берегти змалку. І добився великих результатів. Окремі недуги зникли зовсім. Були поборені і дитячі епідемії та шкірні недуги. Підпали під суворий лікарський контроль та примусове лікування інфекційні хвороби, які важко піддавалися лікуванню.

– Бабуся Марія  Василівна служила у цій родині і стала повнокровним її членом,  –  розповідає далі Світлана Іванівна.  –  Вона доглядала Тараса і Мирона, вела господарство, прала, прибирала в кімнатах, готувала їжу, шила одяг, а вечорами ще й вишивала. Непомітно спливали роки, підростали діти. В Довгому невдовзі розгорнулися важливі історичні події, пов’язані з виборами до Сойму. Проходив він у Хусті у березневі дні 1939-го. Делегованим із села січовикам пані Ганна з бабусею вишили сорочки, а через кілька днів їм передали синьо-жовтий стяг з тризубом. В уряді Августина Волошина лікарю з Довгого Петру Ключкові запропонували посаду міністра охорони здоров’я. Та перебіг березневих драматичних подій на Красному Полі, окупація краю угорцями змусила лікаря залишити сім’ю і терміново виїхати до Відня. Та на цьому біди сім’ї Ключків не закінчилися. Чорносорочечники стали переслідувати його дружину і двох синів. Чекали слушної нагоди, аби їх видворити звідси. Якось Ганна  з дітьми подалася в полонину, на гору Клубук. У хатині лісника Лендєла переховувалися січовики і вони з бабусею щодня доносили туди харчі, хліб, молоко, чисту одежину. Ось тут їх і вислідили, схопили в лісі і всіх доставили в жандармський постерунок. Їх там протримали добу і випустили з умовою що вони назавжди покинуть державу і виїдуть з Довгого. Так Ганна Іванівна з Тарасом і Мироном опинилися в Відні. Її чоловік Петро Ключко вже працював  у віденському шпиталю Ляйнц, де набув вагомої лікарської практики і досвіду в лікуванні хворих туберкульозом. 

Біда йшла по слідах цієї родини: війна, постійні бомбардування, пережиті жахи змусили Ганну з молодшим сином Мироном виїхати на Захід. Чоловік відмовився їхати з ними. Не міг він залишити тяжко хворих пацієнтів без лікарської опіки. Та сталося дещо інакше. Комендант щойно звільненого Відня дав наказ арештувати Петра Ключка і відправити його до Львова. А Ганна змушена звернутися до вождя Йосипа Сталіна з проханням звільнити її чоловіка. Відповіді не отримала. Пише повторний лист на який з Москви поступила команда звільнити з-під арешту лікаря Ключка. Та здоров’я його – у застінках переніс запалення легенів, нирок, виснаження голодом і холодом – було підірване.

Після кількох місяців лікування у Львові, безнадійно хворий він повертається до Відня. Тут чоловік об’єднався з своєю родиною, яка прибула до Зальцбурга. Як провідного спеціаліста по туберкульозу його беруть на роботу в санаторій ІРО. Та потішитися родинним щастям Ключкам не прийшлося: в 1948 році голова сім’ї неочікувано   помирає. Ганна Іванівна змушена продати своє помешкання у Відні і виїхати до Канади до сина Мирона. 

Про дитячі роки Тараса та Мирона нам цікаво повідали їхні ровесники – 85-ти річний Михайло Михайлович Симканич та такий же по віку Іван Васильович Керечанин. Разом вони ходили до школи, на перервах гралися, ганяли м’яча по подвір’ї, ходили колядувати по хатах, поливатися на Великодні свята, бо батько Івана Васильовича – Василь Керечанин дякував у місцевій церкві. Він охоче навчав хлопчиків усім премудростям колядок, вінчувань, щедрівок, поливальних супровідних віршів. 

До нашої розмови весь час прислухалася, а потім і приєдналася внучка господаря вчителька української мови та літератури місцевої школи Лідія Василівна Симканич. Вона нагадала, що бажаною гостею в родині Ключків у Довгому завжди була Марійка Підгірянка (Ленерт-Домбровська). Сама вона мала 4-х своїх дітей та охоче займалася і навчанням Тараса та Мирона.

Її чоловік Августин Домбровський тоді працював у Празі. Повертаючись із заробітків на рідне Прикарпаття, він завернув сюди за родиною, щоб уже разом усім повернутися до отчого краю. Марія Омелянівна зі своїм чоловіком та родиною Ключків на згадку про цей гостинний край, його працьовитих і добродушних людей, біля окружної лікарні вирішили висадити ряд вічно зелених смерек. Так стоять і до нині горді карпатські красуні, очищаючи навколишнє  повітря і придаючи дворику лікарні затишного вигляду у всі пори року. Місцевий поет Василь Кузан ще встиг записати спогади бабусі і матері Марії Юріївни Керечанин-Урста, яка стала хресницею Ганни Франко.

Старожили Довгого ще й досі пам’ятають привітну, просту і скромну жінку, доньку Франка, яка в селі не оминала жодну людину без доброго слова, без щирого свого привіту.

Вже проживаючи в Канаді вона не поривала зв’язків з Довгим. Двічі перетинала океан аби зустрітися з дорогими її серцю людьми. У 1956 році Закарпаття відвідала вперше. Але доїхала лише до Ужгороду. Дозволу влади відвідати Довге не отримала. У другий свій приїзд 1963 року вона побачилася з Марією Василівною та своєю хресницею Марічкою, пройшлася рідними місцями, погостювала у близьких їй людей. На згадку про цю зустріч у Канаду повезла подаровані вироби – вишивану сорочку, плат, китиці до нього, цвітасту хустину, скатертини і рушники, домоткані ліжник і доріжки, які стали окрасою музею, котрий згодом створила для вихідців з України, що назавжди залишилися в Канаді. Вона подарувала фотографію, на якій знята у родинному оточенні під час святкування третього дня народження своєї внучки. 

Ганна Іванівна Франко-Ключко похована в Торонто, де померла 24 квітня 1988 року. 

…Залишали ми Довге з бажанням повернутися сюди знову, щоб вкотре помилуватися красою цього гірського села, глибинки всієї Прибожравської долини та її гостинних людей, які так свято бережуть пам’ять про доньку Франка та її родину, що по собі залишила глибокий, яскравий і незабутній слід у цьому селі.

Марія КОНКІНА