Четвер, 01 березня 2018 15:28

На його лиці лежить печаль, застигла сльоза на віях …

Written by
На його лиці лежить печаль, застигла сльоза на віях … На його лиці лежить печаль, застигла сльоза на віях …

У серпні 2016-го, в Ужгороді, на Орлиній вулиці, 1, у видавництві Івана Ребрика «Гражда» вийшло нове літературно-художнє видання Дмитра Поповича «П’ять збірок» (невольнича муза). Обкладинка аматора – планериста Валерія Барченка, який на дельтаплані зробив  обліт  і зняв село Онік з висоти пташиного польоту, вдало доповнила 250 примірників його. У різні роки писалися Дмитром Миколайовичем вірші.

У окремих зошитах народжувалися розділи: «Силою слова», (15-83 стор.) та «Розумом і серцем» (85-139 стор. написані в 1955-1962рр.), «Через відкрите вікно» (140-180 стор.) та «Айстри і хризантеми» (181-232 стор., написані 1957-1958рр.), «На крилах спогадів» (232-283 стор. написані 1959 року). Шостий розділ «Дні і ночі» (103 стор., написані 1960-1967рр, ще не опрацьовані). Автор їх – талановитий педагог, письменник, поет, громадський і церковний діяч. У свій час у Хустській гімназії викладав релігію, українську мову, історію, географію, латинь. 7 жовтня 1928 року  з отцями Августином Волошином, Василем Гаджегою та Василем Ларом освятили Народний дім крайового товариства «Просвіта» в Ужгороді. Активним його членом він був з 1923 року. У 30-х роках мав нагоду потрапити на особистий прийом у Ватикані до Папи Пія ХІ. Йому особисто в руки вручив листа єпископа Мукачівської єпархії Петра Гебея з проханням для дітей верховинців, які навчаються в Хустській гімназії і мають велику потребу в інтернаті для постійного проживання, виділити певну грошову допомогу. Це клопотання було прийнято до уваги і 75 000 лір переадресоване для будівництва інтернату «Алумнеум» у Хусті. У травні 1944 року у румунському містечку Коложварі Дмитро Попович успішно захистив наукову дисертацію і здобув високе звання доктора юридичних наук та канонічного права. Це давало йому можливість вести подальшу викладацьку роботу у Хустській гімназії. Димі-бачі гарно грав на клавірі (фортепіано), скрипці, домбрі, звеселяв молодих грою на губній гармошці. Його син  Микола і внук поховані в Хусті. Сам він знайшов одвічний спочинок на ужгородській калварії. Цього чоловіка зв’язувала міцна та щира дружба з художником Йосипом Бокшаєм та  Степаном Шолтесом, композиторами Дезидерієм Задором та Іштваном Мартоном, хірургами Василем Гіріцом та Арсеном Ленчуром…

Його біографія майже типова для більшості закарпатців. Народився 7 листопада 1899 року в селі Онік, Севлюського району. В простій сімї сільського коваля Миколи Поповича та Іди Абрані. Батько добре знав своє ремесло. Для селян виготовляв все необхідне для обробітку землі: плуги, лепехи, косарки, клепав коси, мотики, підкови для коней. А ще добре розумівся на лікуванні тварин. Люди часто користувалися його послугами і дуже поважали за невідмовність. Незабаром батьки на проживання перебралися  у сусіднє село Великі Комяти. Сім’я Поповичів розрослася. Тут мати народила ще синів Євгена, Гейзу та Юлія і доньок Юліану, Емілію та Марію. Навчався хлопчик у рідному селі. Потім закінчив гімназію і успішно зматурував в угорському місті Калочі. Теологічну освіту здобув у Будапешті.

28 серпня 1924 року єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Петро Гебей висвятив молодого богослова Дмитра Поповича у священичий сан. Після успішної здачі кваліфікаційного іспиту він починає викладати логіку в Ужгородській вчительській гімназії. В той же час, у Хусті відкривається гімназія. Туди набирають здібних до викладацької праці людей. Отця Дмитра за порадою Августина Волошина переводять сюди, на нове місце роботи. Молоде подружжя Поповичів поселилося в Хусті, на Вчительській вулиці. Разом з радістю і першою окриленістю, що вдало влаштувалися і стали звикати до нової обстановки, до подружжя прийшла тривога: молода дружина Ганнуся (Оніка) захворіла туберкульозом. В той час ця недуга майже не лікувалася. Був єдиний  вихід: їхати на лікування в багату хвойними лісами Чехію. Розлука обіцяла бути довгою і тривалою. Аби її скоротити і заглушити біль душі та тривогу за близьку людину, чоловік знаходив порятунок у праці. Він з головою поринув у роботу. Старанно закладав основи духовного життя своїх вихованців. Юнаків та дівчат залучив до молодіжної організації «Пласт». При гімназії організували хор,  створили «Марійські дружини». Слідом за ними, такі ж молодіжні осередки організовуються отцями Віктором Шельковим при чоловічій учительській, Василем Ларом при жіночій семінарії в Ужгороді, Кирилом Феделешем у Берегівській та Степаном Тиводаром у Мукачівській гімназіях.

Постійне спілкування з молоддю стало змістом духовного життя отця Дмитра Поповича. Він постійно навчає, по-батьківськи наставляє та виховує юнаків і дівчат Мараморощини, Угочі, Берегів. Створює їм умови, аби  мали можливость продовжувати своє навчання,  оминаючи матеріальні труднощі. В цей час починається спорудження інтернату на 90 місць. На виховну роботу сюди направлений професор релігії, отець Степан Себастян Сабол, згодом відомий як поет Зореслав. Ця людина вільно володіла італійською, німецькою, французькою, англійською та угорською мовами і на духовній ниві теж принесла велику користь та позитивний імпульс у навчанні і праці. Не лише уроки релігії ведуть ці умудрені життям люди. Вони займаються моральним вихованням молоді: проводять репетиції хору, займаються постановками біблійних сюжетів в  музично-драматичному театрі, заснованому братами Юлієм на Євгеном Шерегіями, ведуть бесіди про культуру, звичаї та обряди, притаманні мешканцям Срібної землі, знайомлять вихованців з видатними постатями відомих культурних діячів і вчених, які народилися в нашому краї. У бесідах розповідають про уродженців Хуста Івана Орлая, який згодом став директором Ніжинської гімназії, будителя слов’ян Олександра Духновича, вчених Василя Пачовського, Івана Пастелія, Юрія Венеліна-Гуца, Михайла Балодянського, Арсенія Коцака, Петра Лодія, Василя Кукольника…

Вечорами подовгу світяться вікна його будинку.  Він годинами сидить і працює над книгами «Женскій вопрос»  (1923), «Історія церкви Христової» (1935), «Апологетика або Оборона християнсько-католицької віри» (1926), «На землі святих Кирила і Мефодія» (1926), «Вам солодкі молоді братя» (1926), «Дорога правди» (1927), «Світло в темноті» (1928), «Молодим дівчатам» (1929), «Божа Мати» (1931), «Адам і інші оповідання» (1943), «Із життя» (1943), «Будователі храмів» (1944) та інші.

Невтомна праця духівника дала відчутні плоди. З числа його вихованців Теодора Ромжі з Великого Бичкова, Івана Семедія з Малої Копані, Івана Маргітича з Боржавського, Йосипа Головача з Імстичева Іршавського району вийшли четверо епіскопів, які продовжили свою діяльність в Мукачівській греко-католицькій єпархії.  Для духовної ниви він виховав священиків: Степана Папа, Василя Худу, Івана Чейпеша (загинув у сталінських таборах), Степана Федорко, Івана Романа, Василя Самоша… Відомих у світі науковців: Василя Маркуся, Іллю Волощука, Юрія Гарастея, Івана Могориту, Кирила Галаса, Василя Худанича, Ганну Божук… Незабутню сторінку у військову доблесть краю  вписали наші земляки, колишні вихованці гімназії генерал Василь Вальо (колишній заступник міністра оборони Чехословаччини), офіцер Мефодій Лемак (поліг у боях за Дуклю) Михайло Бабич, Василь Олексій, Дмитро Поковба, Іван Марушкей та національний герой українського, чеського та польського народів, прославлений танкіст із Дулова, капітан Степан Вайда.

Восени 1944 року Закарпаття було визволене. З цією подією пов’язана дорога подальших поневірянь, неймовірних людських випробувань і страждань багатьох священнослужителів Закарпаття. Тричі отця Дмитра Поповича виводили на кладовище. Тричі примушували рити собі могилу за те, що щиро любив Україну і щодня молився за українців. Йому заборонили відправляти служби Божі. Насильно відірвали від педагогічної діяльності, якій віддав 20 прожитих попередніх років. Нагадали про капличку на території в’язниці. В ній протягом 10-ти років він проводив молебні для засуджених. Ніс їм Боже слово, віру і надію на завтрашній день. Терпляче боровся за кожну загублену душу. Вірив, що і в найнебезпечнішому злочинцю  є іскорка людської чутливості і доброти душі, яку мусить розбудити, повернути до життя. Його силувати прийняти православ’я. Відмовився. На досвітках,  4 лютого 1949 року до нього, як працівника Хустської райпотребкооперації прийшли з обшуком. Хату перевернути вверх дном. Знайшли величезну бібліотеку релігійної та художньої літератури, багаторічні підшивки тогочасних періодичних видань «Душпастир», «Благовісник», «Свобода», «Неділя», «Учитель», «Русин», «Літературна неділя» та інших. У них він часто друкувався, поміщав свої виховні статті. В будинку знайшли його книги, рукописи ще невиданих нових творів.

Після втрати дорогої дружини Ганнусі, яка померла на 43-му році свого життя 6 листопада 1945 року його домашнє господарство вела монахиня Марія. Раніше вона була кухаркою інтернату «Алумнеум». Походила жінка зі Словакії. Зараз на неї він полишав свій єдиний і найцінніший скарб малого сина Мітюка.  Прощаючись, погладив малого по голівці, підморгнув, ніжно обійняв і сказав: «Чекай мене, мій милий, рідний сину».

Затихли на сходах батькові кроки та кроки непроханих гостей. Глухо заскрипіла хвіртка. Остовпілі від розвитку подій монахиня і хлопчик стояли непорушно. Черниця Марія пригорнула малого до себе, витерла дитячі сльозинки і додала: «Пишайся своїм Татком, Мітюко. Він – велика людина. Час таких не ламає».

Кримінальна справа отця Дмитра Поповича слухалася на закритому судовому засідання. За ст. 54-4 і 54-10 ч.2 КК УРСР його засудили на 25 років каторги, 5 років позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Етапом перевели в Київ. Так він опинився в 32-ій камері Лук’янівської в’язниці. Через 5 днів транзитом опинився у Куйбишевському пересильному таборі а звідти вирушив в Казахстан – на роботи в мідних рудниках, на будівництві шахти. За сім років каторжної і непосильної праці самотужки досконало вивчив англійську мову. Але бажання писати вірші не полишали його і тут. В душі постійно народжувалися слова. Звучали дивною музикою. Просилися у поезію. Додому йшли його скупі та рідкі звісточки.

Після багаторічної страшної каторги отець Дмитро Попович повертається на Закарпаття. Зупиняється у Виноградові, у сестри Юліани Адамчо. Жінка завідує дитячим садком. За багаторічну сумлінну працю удостоєна звання «Відмінник народної освіти». Це вона зробила все можливе, аби зберегти його літературний архів, уцілілі сімейні фотографії. Довго залишитися в неї не міг. Його серце знову поривалося до Хуста. З цим містом були пов’язані найкращі роки його життя.

Син Микола, тим часом,   підріс. Здобув освіту. По класу фортепіано став викладати в Ужгородській дитячій музичній школі. Одружився. Невістка Єва чекала дитину.  З першим криком немовляти хлопчика не стало…

Він знову повернувся на Вчительську вулицю. Жив самотньо. Часом його відвідували колишні його вихованці, давні колеги та друзі. Нове навальне горе чекало на нього тут: на 35 році життя смерть обірвала  мистецьку стежину його єдиного сина Миколи. Цю втрату він переніс найважче і дуже боляче. Щоб менше перебувати в стінах дому, частенько виходив до потягів, які рухалися з Королева у напрямку на Солотвино. З боку Рокосова перша  зупинка мала назву «Мала станція». Від неї найближче до гімназії,  до міського ринку та центру Хуста. Сюди він приходив щодня на звірку думок, своєї честі совісті. Деякі перехожі його оминали, деякі впізнавали, привітно віталися, цікавилися його здоров’ям, чим зараз живе, чому радіє. Хтось цікавився,  чому частенько тут затримується. Він відповідав, що це улюблене місце його побачень з минулим. Сюди колись з’їжджалися і звідси вирушали у своє самостійне життя його колишні вихованці.

Пережив свого сина усього на 3 роки. 3 жовтня 1968 року, на 69 році життя не стало і самого отця   Дмитра Поповича. Поступ цієї людини, яка 45 років свого життя віддала церкві, була добрим наставником молоді, активним учасником мінливої доби не може загубитися, зникнути безслідно. Його впевнений голос знову зазвучав на повну силу. Його виразно почула молода незалежна Україна, вірним сином якої завжди був і залишається назавжди.

Марія Конкіна

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.