Вівторок, 29 травня 2018 16:27

Творчі зустрічі Степана Кутлана

Written by
Творчі зустрічі Степана Кутлана Творчі зустрічі Степана Кутлана

Закарпатська школа живопису творилася багато років. Сусідство області з багатьма державами сприяло тісному спілкуванню людей. Особливо можна прослідкувати взаємовплив течій та напрямків у живописі. Багато художників Закарпаття вчилися початкам академічного живопису в закладах Європи.

Сільський вчитель з села Фанчиково Степан Кутлан найпершим своїм учителем і наставником вважав Шимона Голлоші – видатного угорського живописця, організатора і керівника художньої школи, що ввійшла у світове мистецтво під широко відомою назвою «Надьбанська школа».

Значний вплив на художника мали твори Арнольда Беклін – представника німецької школи художників, Іван Соломко – представник російської школи, який з 1910 року постійно проживав і творив в Парижі. Під впливом Бекліна Кутлан  написав цикл романтично-фантастичних полотен «Русалка на скелях», «Золотий ліс», «Ворона-крадійка» та інші.  

Газета «Полгар» за 20 вересня 1927р. повідомляла: «Іштван Кутлан, молодий, енергійний і талановитий художник із Підкарпатської Русі був посланий на навчання у Париж. Він перший художник, якого нагороджує «школьний референт Гражданського управления Подкарпатской Русі» такою великою премією, щоб навчатися у Франції, відвідувати музеї і виставки».

Степан Васильович багато часу приділяє самоосвіті, освоює нові техніки рисунку, багато захоплено замальовує елементи архітектури міста. Він знайомиться і товаришує з провідними живописцями, а це неабияк вплинуло на стиль письма молодого художника та сприяло формуванню мистецького бачення. Свої спостереження живописець старанно записує в щоденник «Мої роздуми про Париж». Сімейний архів зберігає привезені з навчання ілюстровані каталоги «Салон», листівки, журнали, газети та словники.

Після повернення з Парижу С.В.Кутлан був запрошений відомим угорським митцем Бела Івані-Грюнвальд для організації персональної виставки. Він вважав за потрібне представити мешканцям Будапешту   молодого художника Підкарпатської Русі, «який відображав у своїх картинах не тільки гори Карпати в різні пори року, але й побут людей того часу».     

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            З пленеру

Степан Васильович ніколи надовго не покидав свого села. Практичні навики і експерименти в царині живопису самотужки опановував удома. Товариський мистець прагнув спілкування з однодумцями по пензлю і, відвідуючи виставки в різних містах, радо запрошував їх з родиною та друзями до себе на відпочинок.

Для спільних пленерів виділяв літній період, коли канікули у школі. Адже художник вважав себе передовсім вчителем і непорушно притримувався свого постулату: «Не може людина мати лише картини, а стабільного заробітку – ні». Тож влітку він був вільний від турбот і міг приділити увагу своєму улюбленому заняттю – писати на полотні.

У 30-тих роках до Степана Кутлана у Фанчиково на художні пленери і диспути навідувались видатні метри європейського живопису Дюла Рудної, Петер Сюле, Шандор Котоно, Янош Торма, Герман Липот, Бейла Івані-Грюнвальд. Разом з художниками з Будапешту прибувають актори та поети, що були добре відомі Угорщині на той час: Віз Юци, Міхай Сюле, брат художника Петер Сюле, Кун Деже, новеліст і поет Дьордь Ференці, що присвятив Кутлану два вірші: «Мій добрий селянине» та  «Дикі гуси», які підписав: «Другові, художнику, з повагою братерської любові».

А як Степан Васильович передавав запрошення, – питаю, – через листування?

Ні, – каже Ельвіра Дмитрівна, – він записки передавав мандрівними музикантами «цигань-примаш» (cigány-prímás(угор.).

 

Важливо зупинитись на описі атмосфери, що панувала в помешканні художника. Двоповерховий будинок потопав у зеленому рослинному мереживі. Поряд з клопотами за великим господарством, неабияке вдоволення господарі знаходили в догляді за квітковими насадженнями. Аромат пишного буяння розмаїтих сортів квітів наповнював повітря. Неодноразово букети з різнобарвних квіток ставали центром натюрмортів для митців. Дружина Варвара Іванівна натхненно підтримувала затишок і мистецьку атмосферу. Вона поралася по господарству і готувала частування. А, нерідко, в процесі вигадувала нові страви, якими і дивувала гостей. В нагоді ставали чимало блокнотів, що ретельно зберігали записи рецептів.

Гості самі вибирали теми та локації для обговорення, це могли бути театральні постановки чи пленерні мандрівки. Або ж багатобарвна публіка зацікавлювалась портретами та натюрмортами… Головними так чи інакше були бесіди. В плеяді творчих людей велись натхненні дискусії про нові течії в мистецтві. Майстри пензля обмінювалась досвідом, висловлювали рекомендації та настанови у пошуку нових композицій, нових кольорових поєднань. В атмосфері душевної доброти та взаємоповаги, комфортного спілкування митці натхненно творили…

Чимало художників Закарпаття побували на відпочинку в сільського художника. З деякими його поєднували роки дружби і спільні виставки, інші навідувались перепочити від міської метушні.

Вирізнявся з когорти життєлюбних художників Шаму Берегі (Самуель Берегі) з Мукачева. Він навідувався до Кутлана, коли там нікого не було. Друзі багато часу проводили в довірливих розмовах, полюбляли фіглювати (жартувати). Їх дружба тривала багато років. Шаму Берегі, на противагу Степану Кутлану, з великою охотою і запалом писав портрети людей. Працював здебільшого «на замовлення». Надзвичайно характерними і детально продуманими вдавалися йому шаржі.

«І дуже часто дідик роздивлявся ці шаржі багатих і бідних людей, і думав про те, чи повернеться до нього Шаму, постукає в браму», – згадувала внучка Степана Васильовича Ельвіра Гудак.

Як довгий проміжок часу Шаму не приїзджав, то художник із Фанчикова налаштувавши провізію, сідав на велосипед і відправлявся провідувати друга. Шаму не хотів задарма гостинці, і пропонував:

– Візьми 10-20 картин, та продасиш.

– Ще не час, – відповідав Степан.

Шаму Берегі знищував всі публікації про себе та фото. І, хоч заробіток мав тільки від продажу своїх робіт, не вбачав за потрібне говорити про своє ім’я. «Хороший художник не потребує рекламу», – стверджував.

На згадку, після останніх відвідин, Шаму залишив дружній шарж розміром 60х40см, де зобразив себе і Кутлана.

– Сидять за столом, п’ють вино. Він в обірваному костюмі, дідик у військовому облаштуванні, але зображений босий, без взуття, на нозі має шість пальців. Підкреслено автором, що він дуже талановита і щаслива людина, – згадує внучка.

Творчі зустрічі з любителями мистецтва, розмови про його вплив на становлення особисті, вчитель Пішто-бачі радо використовував на практиці. Він частенько мав бесіду вдома зі своїми учнями, які зазвичай приходили по книгу з бібліотеки наставника, і завжди з великим задоволенням розповідав про цей твір близького друга.

«Моєму молодому колегові Іштвану Кутлан, з повагою, Імре Ревес» – написано на звороті фото, яке отримав в подарунок Степан Кутлан від Імре Ревеса. Останні роки життя цей художник провів у Севлюші і Степан Васильович частенько навідувався до нього.

Першим своїм вчителем і наставником з живопису Степана Кутлана вважав Міклоша Горонгозо з с.Шаланки. У нього початківець М.Горонгозо пройшов добру школу пленерного живопису. То вже згодом, завдяки наполегливій праці, Міклош стане визнаним художником, Заслуженим  майстром народної творчості, володарем великої кількості нагород та відзнак у царині мистецтва як в Україні, так і за рубежем. Він якоюсь мірою наслідував свого наставника – все життя провів у рідному селі, час від часу виїжджаючи на пленери і виставки. Теми живописних полотен яскраво показують вподобання майстра – зачарування навколишньою природою, побут і свята селян.

Степан Кутлан з дружиною

Степан Васильович з великим бажанням прагнув навчити бачити сезонні зміни в природі, відчувати структуру зображуваних предметів натюрморту та правильно передавати особливості людей. Щоб знову і знову відчути єдність з природним середовищем неодноразово він з Міклош Горонгозо та своїм племінником Павлом Кутланом виїздили на берег річки Тиса зображувати місцеві краєвиди.

Павло Антонович слова митця: «Багато рисуй, бо будеш знати рисунок, будеш знати і малювати картини»  – взяв за девіз свого життя. Він пов’язав свою долю з живописом. Зазвичай художник зображує відомі куточки рідного міста та його околиці. Полотна Полі-бачія несуть спокій і рівновагу.

От і внучка, хоч і не прагнула пов’язати своє життя з мистецтвом, добре запам’ятала про правила зображення руху води в річці, або реакцію водної гладі «як у неї щось впало». «Вода – не пласка поверхня, вона має своє життя»,  – стверджував Степан Кутлан.

Завдяки спогадам онуки Степана Васильовича Кутлана (1894 – 1969), які неодноразово публікували на своїх шпальтах місцеві друковані видання, краяни дізнавалися про становлення багатогранної творчої особистості з с.Фанчиково Виноградівського району Закарпаття. З них в деталях можна було дізнатися про його спортивні звитяги та про новації на вчительській ниві. Також розширено розповідалось про художника, який ілюстрував русинську читанку «Зарниця», румунську азбуку «Лучефарул», угорські букварики та влаштовував зустрічі і пленери, та про митця, картини якого експонували в Третьяковській картинній галереї в Москві, а також у Києві та Одесі, Празі й Парижі. Або – з любов’ю розповідала Нюсі-нийні про доброго дідуся, дбайливого господаря, котрий власноруч обробляв землю, щоб прокормити сім’ю.

Часто друзі-художники картали Степана Васильовича за небажання виставляти на широкий загал свої роботи. А той мав чітку позицію: «Тому, що бідні не мають грошей на картини, а багаті не мають душу».

…Це була остання розмова з Ельвірою Дмитрівною Гудак. Через деякий час вона відійшла в інші світи. Тішуся, що мала можливість у неодноразовому спілкуванні аби поринути у мистецьке життя краю першої половини ХХст. Слухати натхненні розповіді, розглядати живопис і бібліотеку Степана Кутлана – все залишиться в пам’яті.

 

 

Пригадує Іван Бровді, скульптор, народний художник України, уродженець с. Онок Виноградівського району: «Ще навчаючись на другому курсі Ужгородського училища для мене була велика честь виставляти свої роботи разом із Степаном Васильовичем Кутлан у Виноградові. Я виставляв свої перші роботи з різьби по дереву. А він – великі картини з натюрмортами, пейзажами. Так ми вперше і зустрілися – студент-початківець і зрілий майстер».

Степан Кутлан

Петер Сюле з друзями

Ельвіра Дмитрівна з Міклош Горонгозо 

Степан Кутлан з дружиною Варварою Іванівною

Ельвіра Дмитрівна з Павлом Кутлан

Будинок Кутлана в Фанчикові

 

"С.В. Кутлан", Самуель Берегі

Шарж-автопортрет Самуель Берегі

 

Ольга Гал

 

 

 

Ольга Гал

Після інституту майже 15 років «витоптую місце під творчим сонцем»  Виноградівщини – від своєї праці  дійсно отримую задоволення. Оглядаючись на всі буденні негаразди оте самоствердження себе, як особистості втілює найкращі миті в житті... 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.