Понеділок, 29 жовтня 2018 07:06

"добре сказав я ось я беріть"

Додала
"добре сказав я ось я беріть" "добре сказав я ось я беріть"

"добре сказав я
ось я
беріть"
(В. Горват)

Справжню поезію не важко помітити. Навпаки: її важко проігнорувати.
От і я навіть не намагаюся цього робити, читаючи збірку, до якої хочеться вертатися і вертатися. І було б просто літературним злочином не написати на неї відгук.

Перше, від чого складно відірвати увагу - це сама назва книжки. Як я писала в одному з коментарів - спочатку в голову приходить усвідомлення того, що це - якийсь астрофізичний нонсенс. Зірки впритул не бувають. Тут ти або згораєш, як тільки наблизишся, або... потрапляєш у вимір безкінечно розтягнутого і водночас сингулярного часу - якщо маса цієї зірки була відповідною і вона колапсувала до чорної діри. І ось вона тебе затягує і порятунку нема, бо якщо ти впритул - значить вже перетнув межу її горизонту подій.

Особисто в мене виникло відчуття другого варіанту. Стиснення емоцій, що нашаровуються на архітектоніку "безоглядного дна і безоглядного дня", в перемішку з надзвичайними метафорами і атмосферним відчуттям часу як замкнутого кола, де минуле, теперішнє і майбутнє є єдиним цілим і нерозривним (до речі, дякую за це відчуття, бо воно асоціювалося в мене з настроєм оповідання Теда Чана "історія мого життя"); у поєднанні з непересічним поетичним талантом людини високого літературного смаку - дають при прочитанні якесь дивне передчуття, ніби "скоро скоро уже перекусиш артерію здобичі". І здобиччю цією є поезія - справжня, природня, без прикрас. Де автор не боїться називати речі своїми іменами, як не боїться показувати свого ліричного героя з його неідеальних сторін, сповідуючи власне бачення того, що всяка ідеальність - штучна. Штучна і показова, а поету в такому середовищу, де "всі такі святі
що страшно поряд жити" - як мінімум некомфортно.

Автор не церемониться і відразу у вступі до першого циклу зізнається: "Знаєш Я боягуз який видобуває з дна свойого ока зернятка обман..." Проте далі запитує "Боже хто я такий"? І в іншій поезії відповідає - "я зірка і згораю зіркою". Ліричний герой поета почувається то жертвою, на яку "вказує та що біжить з вовками", то мисливцем, який сам полює, то потоком, який вривається... Його метаморфози різноманітні, а думка широка.

Напевно, лейттема зірок дійсно стала поштовхом до вибору назви збірки автором, який просто на фізіологічному рівні не сприймає ніяку банальність ні в чому, навіть у заголовку. Он тільки деякі приклади трансформацій цієї теми: "І на наших очах і на мокрих серцях
і зубах і спітнілих ногах
віддзеркалює штучна зірка"; "спорожнілими пучками мацав зірки"; "буде страшно коли всі зірки перемиємо", "може вибухне нова реальність може виросте нова надзірка" і так далі. Зірки прекрасні, якщо спостерігати за ними здалеку, та зблизьку вони небезпечні. Проте кожен хай сам шукає для себе асоціації. Одне можна сказати напевне: якщо цей автор, який не переносить на дух банальність, каже "зірки" - будьте певні, що тут - не все так просто й однозначно.

На презентації Василь Васильович казав, що його часто запитують, чому в його поезії присутні темні і навіть депресивні образи. На що він дав відповідь, що коли все в людини добре - поезія не пишеться. І дійсно, на сторінках збірки оживають ці асоціативні ряди, неприглажені конструкції слів, гострі природні переживання, химерні образи. Як от - "чорні двері мовчать чорні двері ревуть і плюються з-під лоба", "ні радості любові ні тепла нема лише іронія свій погляд тихо мружить", "нас кличе красивий мрець", "кров твоя на губах і на слові"; або навіть містичні: "по калюжах бродить туман мов душа недозріла". Що вже там говорити про релігійні образи на своєрідний лад, про які не писали у відгуках лише ліниві...

Місцями, коли я уявляла прочитане - мені було страшнувато. Чого вартий тільки образ "залишається грядка засохлих пальців до ранку вони виростуть і проситимуть пити". Так, реальність страшна і водночас прекрасна. І таке бачення реальності мені дуже імпонує.

Тому, хоча під час прочитання мене огортали різні емоції - в кінці, закривши книжку і намагаючись заснути, я зрозуміла, що всупереч суму, ностальгії, самотності, глибокої філософії і сміливих словоутворень автора, де бігають і вовки, і скажені собаки, і обступають бетонні погляди - "було затишно й зовсім не боляче"

Здена Тесличко

Здена Тесличко

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.