Середа, 27 листопада 2019 08:32

Виноградів – моє місто. Література, як вона є

Додав
Виноградів – моє місто. Література, як вона є Виноградів – моє місто. Література, як вона є

Ну, що назад в майбутнє!  Якось так можна визначити жест відомого краєзнавця Івана Біланчука, автора книги «Теково. Село на берегах Тиси».

Найближчим часом Іван Іванович планує видати нову історичну книгу «Виноградів – моє місто». А зараз люб’язно ділиться спостереженнями, власне, цілим розділом «Культура і мистецтво» майбутньої книги з читачами видання «Виноградівські Вогні».

Дивитись частину першу  "Перед тим, як розпочати…" 

Дивитись частину другу «Виноградів – моє місто» музична культура"

Історія нашого міста не залишила спогадів про імена відомих прозаїків і поетів. Але гортаючи підшивки газет кінця XIX  початку XX століть знаходимо різні публікації прози і поезії в основному на угорській мові. І радянський період не був винятком - було багато спроб, але в основному все закінчувалося любительськими творами. Працювали творчі школи при Будинку піонерів, в якому Одотя Пацкан вчила талановиту учнівську молодь живопису та літературі. Діяв гурток журналістики при газеті "Прапор комунізму". У школах також звертали на цей напрямок немало уваги. Талановитіші діти в основному ставали сількорами і робкорами, найкращі співробітниками районної газети.

Все своє життя пов'язала з районною газетою  Марія Андріївна Конкіна (Селехман). Вона і тепер невтомно висвітлює новини, спеціалізується на літературно-мистецькій темі, але з-під її пера виходять і нариси про цікавих людей нашого міста. Шлях від учнівського дописувача до редактора районної газети пройшла і Мальвіна Василівна Савинець (Нодь). Зараз, перебуваючи на пенсії не залишила співробітництво  з газетою, щотижня  з'являються її дописи на злободенні теми. Читачі з нетерпінням чекають її публікацій.

У радянський період спостерігалася така закономірність, що талановиті і обдаровані  люди довго не затримувалися в місті, можливо тому, що їх примічали і висували на більш високі посади, або вони самі відчувал, щоб їхня творчість прогресувала необхідно змінити обстановку, спілкуватися з собі подібними. До цієї категорії належить і Степан Ілліч Жупанин, який писав вірші для дітей став відомим поетом. Для дальшого розвитку йому у Виноградові стало тісно - в Ужгороді він зробив стрімку кар'єру педагога, отримавши звання професора, доктора наук, заслуженого працівника народної освіти України.

У поетичній галузі він також досяг більшого - з-під його пера виходили збірки поезій одна однієї зріліших і кращих. Виноградівці вдячні йому й за пісню "Рідне місто Виноградів", на її слова Іван Антонович Бачкай написав музику, цей твір став гімном нашого міста. За звершення в поезії  став членом Національної спілки письменників в 1974 році, лауреат літературної премії ім. Л. Українки.

Подібний приклад маємо також із Мар'яною Рішко, яка пише на угорській мові. Вона написала фундаментальне історичне дослідження "Францисканці у Великому Севлюші".  дальшу роботу продовжує в Будапешті, працює в парламенті країни. Відзначався доскіпливістю у вивченні минувшини нашого краю і міста ще один угорськомовний автор – Балаж Керестинь. Його історичні розвідки привідкрили завісу в минуле. На жаль, рано пішов із життя.

Різноплановим літературним даром володіє  Василь Кіш. Цікавиться історією нашого краю, висвітлював її на сторінках газети "Новини Виноградівщини" (був її редактором, переформатувавши видання), "Голос Карпат" і однойменного інтернет видання. Останнім часом літературна робота не спроможна забезпечити гідний рівень життя, тому змушений шукати щастя за кордоном. Але я впевнений, що його спостережливість і накопичений там досвід виплеснуться на сторінках цікавої книжки, в написанні якої бажаємо йому творчих успіхів. До речі Василь Васильович не тільки майстерно володіє словом, але й має відмінні організаторські здібності. У свій час у співдружності з Василем Васильовичом Горватом об'єднав молодих літераторів у групу "Красне слово".

Заслуговує на увагу автор 9-х поетичних збірок Василь Кляп. Його поезія охоплює всі аспекти нашого життя, здебільшого вони присвячені патріотичній тематиці.

Є в місті і російськомовний літератор Володимир Маталасов пише прозу і поезію. Видається здебільшого в Росії.

У час незалежної України, особливо в перший період спостерігалася активізація літературного життя. Це й зрозуміло, люди були в ейфорії, їх наповнювали емоції, які вони намагалися викласти на папір, вірші, повісті, новели, ноти, картини. І одночасно з цим всі позбулися злощасної цензури, не потрібно було роками чекати, щоб попасти у план видавництва маєш кошти випускай книжки. Все по-новому і незвично. Ця масовість у культурному житті в місті раптом, неочікувано виплеснулася в якість, яку в Києві назвали "виноградівський феномен". Останні 10 років у місті з'явилися ряд літераторів, які працюють на професійному рівні. Вони випускають книжки, пишуть вірші, прозу, гумор на дуже високому рівня, своєю творчістю стали відомі і за межами краю та України. Звичайно, щоб проаналізувати їх потрібна ціла книжка. Але так, як вони і так на слуху, з їхніми творами можна ознайомитися в найближчій бібліотеці, обмежимося лише згадкою про них. Думаю, що всі погодяться, що відкриває ряд цих, гідних пошани, літераторів Василь Васильович Горват пише і прозу, і поезію і все в нього вдається, видав 4 книжки, але в запасі ще немало готового до публікації. Заслуговує особливої подяки за те, що ввів у літературний світ Миколу Бурмек-Дюрі, сміливо можна сказати першого ромського письменника з Великих Ком'ят, який працює у Виноградові. Василь Васильович опікується Миколою, який не тільки першим серед циган отримав вищу освіту правника, але й реалізував свої літературні і художні здібності, випустивши вже дві книжки, які сам ілюстрував. Василь Васильович допоміг створити ще й цей виноградівський феномен.

У шерензі талановитих постатей Світлана Кедик, Валентина Костьо, Здена Тесличко. З-під пера Світлани виходять вірші, казки, проза легко і невимушено з глибоким філософським підтекстом. Валентина пише вірші і малює чарівні картини, яскравий пропагандист мистецтва. Здена створює новаторські вірші та музику. Всі вони мають за плечима по декілька книжок, а зовсім недавно об'єднали свої зусилля і випустили спільну збірку поезії під назвою "Трикутник".

До когорти найкращих сміливо можна віднести і Михайла Михайловича Чухрана. Пише дуже оригінальні гумористичні вірші русинською мовою, що надає їм ще привабливішого звучання. На моє тверде переконання Михайло Михайлович неперевершений гуморист не тільки на Закарпатті, але і по цілій Україні і тільки те що пише він на місцевій мові обмежує коло його читачів і шанувальників.

Виноградівський феномен у літературі підмітили і в Києві, в Національній спілці письменників України, тому на базі міста провели вже чотири літературно-мистецькі фестивалі "Карпатський Пегас". Виноградівський форум це унікальна можливість для спілкування й обміну ідеями творчих людей з усієї України, яка має допомогти молодим авторам ставати професійними письменниками. Передбачено перетворити його на міжнародний.

Вважаю за необхідне познайомити жителів міста ще з однією неординарною постаттю. Це Сергій Дюрічко поет, художник, музикант. З Виноградовом його зв'язують шкільні роки. До 10 класу вчився в середній школі 1. Мені пощастило дружити з ним в ці роки він був признаним лідером серед підлітків малював на фантастичні теми, придумував різні ігри, в які ми з задоволенням грали, писав вірші, оповідання. Мабуть літературний дар він спадкував від свого батька  Костянтина Георгійовича, який був членом літературного гуртка при Хустській гімназії, разом із Д. Вакаровим, І. Чендеєм, М.Пацканом. Керував ними відомий педагог Петро Лінтур, який високо оцінював літературні здібності батька Сергія. У Виноградові він очолював ШБУ-20 (шляхово-будівельне управління). Він був різнопланово обдарованою людиною. Пам'ятаю, коли вчився у 8 класі звернувся до нього із задачею із алгебри. Він запропонував такий оригінальний метод розв'язку, що всі вчителі математики в школі № 5 були в захваті. Не менш обдарованим і талановитим виявився і Сергій. Його батька з Виноградова перевели начальником Чернівецького облавтодору. Тут Сергій закінчив школу і вступив на фізичний факультет Чернівецького державного університету. При здачі вступного іспиту з  літератури твір написав у віршованій формі. Після цього викладачі філологічного факультету агітували його, щоб ішов вчитися до них, але він віддав перевагу фізиці. Після закінчення фізфаку працював у Чернівцях у школі учителем, а потім у Чернівецькому обкомі партії штатним лектором. Зараз живе у Мінську, де також впродовж 20 років викладав фізику дітям. Постійно і в Чернівцях і у Мінську у вільний час займався живописом і поезією. Вірші  пише українською, російською і білоруською мовами. Виносимо на суд читачів деякі його твори:

Прощание с летом

Задумались вечерние леса,

Остыли росы,

Песни отзвучали,

Последний луч,

Свой танец отплясав,

Исчез,

Оставив ощущение печали.

Окончен день

И ковш луны седой

В потемках капли звезд

Со звоном рассыпает.

Укутала дома ночная тень

Земля устало дремлет, засыпает.

Притихло все - минута забытья

Мгновенье сна

До нового рассвета

А где-то в рощах, в травах,

В тишине

Костром забытым

Догорает лето.

 

Лист до друга дитинства

Мій друже! Дякую! Спасибі!

За те, що ти у мене є!

За те, що разом у колибі

Дитинство згадуєм своє...

Живу, ти ж знаєш, на чужині

Від тебе й Закарпаття вдалині

На скронях в нас не перший іней,

Та хай! Вже виросли сини!

І внуки наші підростають

Пройдуть роки, настане час

Я думаю вони згадають

Про нас колись і після нас!

Спасибі за дзвінки Твої

І за можливість

Знов мову рідную почуть,

Не дивлячись  на спеку і зливи

У Виноградові хоч кілька днів побуть

Тебе побачить,  Закарпатську Україну

Вірші Шевченка, коломийки пригадать

В садок вишневий, пізній, вже не солов’їний

Хоч не у травні, в липні завітать!

…Летить експрес, ковтає простір,

Гаї проносяться й поля…

Спішу до Тебе Йванку в гості,

Он -Тиса, Чорногору видно іздаля…

Вокзал…Стрічаєш на пероні…

Чи пам’ятаєш? Згадуєш?!  Було ж…

А дні летять! Несуться наче коні!

Майнули… Знову паспорти, вокзали, дощ…

Між нами знову межі, кордони -

Зв'язок єдиний – телефон!

Живем як «зеки» в різних «зонах»

 Минуле спільне наше – сон?

Та вірю буде й наше свято

 Зустрінемось! Ти не журись!

Хто розділив нас, тих би матом!

А ти здоров будь і держись!

Хай листя з кленів опадає

І часу біг не зупинить…

Бузьки дитинства відлітають…

Та ватра наша у колибі ще ж горить!

 

Мои стихи

 

Стихи мои

В вас слабость есть и сила,

Спасенья круг -

Всем вопреки стихиям.

Мои стихи -

На невезение  - плевок

И плач,

И смех,

И острый мой клинок!

    

Жив, працював і творив у Виноградові і талановитий поет Микола Садовий, який був недооцінений нами. Можливо тому, що останнім часом приохотився до спиртного і повільно деградував. Але якщо детальніше розглянути його життєвий шлях, то багато стає зрозумілим. Уроженець Сумщини вчився в Києві в інституті харчових технологій, але його не закінчив, бо був виключений з нього за розповсюдження націоналістичних ідей. Всупереч цьому закінчив Сумський педагогічний інститут по спеціальності "Вчитель української мови і літератури", але органи КДБ працювати у школі не дозволили. Спочатку приїхав в Ужгород, працював рядовим будівельником у тресті "Закарпатбуд". Літературної діяльності не кинув, був першим претендентом на вступ до Спілки письменників України, але всюдисуще КДБ поставило вето на його прийом до вищого літературного органу. Приїхав у Виноградів, працював у "Промбуді", на консервному заводі, не поривав зв'язків з літературою, став активним членом студії "Карбоване слово".

У часи незалежної України іноді працював учителем на замінах. Як згадує Іван Йосипович Бабота, колишній завуч школи 3, в нього була велика проблема з вчителем української мови - він ризикнув запросивши М.Садового тимчасово на роботу. Але директриса накинулася на нього: "До чого дійшов!  Взяв на роботу Миколу!". Але ж Іван Йосипович, і діти, і батьки були дуже задоволені його вчителюванням. Невідомо, чи було це особисте ставлення очільниці школи чи вказівка зверху. Одружився не зовсім вдало. Останнім часом жив за рахунок випадкових підробіток, на жаль у минулому році помер.

І на закінчення розділу хочу навести анекдот, що його розповідали в радянський час. Говорили, що в СРСР є міністр культури, але відсутня сама культура, а в Франції все навпаки. Можливо доля правди, як і в кожному жарті є. Але не можна відкидати тієї великої організаторської роботи, яку проводили відділи культури при окружному (районному) комітетах.

 

Цікаво буде простежити, як зароджувалися культурні інституції у Севлюші-Виноградово. Що відомо про це. З перших днів зайняття Севлюша Червоною Армією політвідділи розпочали свою роботу по радянізації культурного життя. По вул. Сталіна в будинку Бергера була відкрита  читальня та парткабінет. Згодом взялися за організацію окружного відділу культурно-просвітницької роботи. Очолити цей відділ запропонували Михайлу Михайловичу Владимиру, який працював тоді в окружному відділі освіти. 1 жовтня 1945 року він дав згоду і приступив до роботи. Видно в той час ще не було єдиного центру прийняття рішень, бо 12 жовтня на цю посаду направили Марію Василівну Пархоменко, а ще через три дні Юрія Михайловича Тарная. Так, що на одну посаду було призначено різними гілками влади трьох осіб. До їх честі вони між собою поділили посади таким чином: завідуючий відділом – М.М. Владимир, політичний інспектор – М.Ю Тарнай, директор окружного будинку культури – М.В.Пархоменко. їм було поставлене завдання до 7 листопада відкрити окружний будинок культури, окружну бібліотеку, клуб для жителів Вишнього кінця. Це лише у місті, але і в селах ще до цієї дати потрібно було відкрити ще 3 будинки культури, клуби, хати читальні. Політінспектор організував роботу в селах, а завідуючий з директором – в місті. Найбільшою проблемою були відсутність кадрів і матеріально-технічної бази. Незважаючи на це в Будинку культури організували роботу драматичного гуртка – керівник Адальберт Січ, згодом ним став Юрій Білинець, балалаєчний оркестр (Кокоткін Олександр Павлович), духовий оркестр (Кіш Золтан Людвикович). У Будинку культури приступили до роботи: художній керівник Ганна Федорівна Свистунова, вчителька початкової\ школи, масовик-інструктор – Валентина Іванівна Матанцева, касир – Еміліан Грабар – колишній директор школи на пенсії. Розгортали роботу лекційного бюро, читальні «Кімната Леніна і Сталіна», культурного клубу на майдані СК «Партизан», музичної школи, змішаний хор, курси ліквідації мало і неписьменних. Вишуковувалися приміщення, для роботи відділу виділили три приміщення у відділі народної освіти, було укладено угоду з райвідділом кінофікації про виділення великого залу кінотеатру для виступів митців,. Для лекцій виділили великий зал міського народного комітету (теперішній будинок культури). Тут же проводили вечоринки, театральні спектаклі, виступи філармонічних колективів. Доречно сказати що концерти проводилися окремо для населення і для військових. Видно концертній діяльності приділяли велику увагу, бо лише в 1946 році у місті 7 разів виступала ужгородська філармонія, гастролювали артисти з Ленінграда, Мінська. Всі вечоринки були з танцями, які проводили спільно з військовими.

Для контори Будинку культури та репетицій драмгуртка і хору просили перший поверх міського комітету з 10 кімнатами. Але для балалаєчного оркестру і хору дали два класи в початковій школі в недоброму стані. Були спроби керівництва відділу отримати в своє розпорядження ресторан «Свобода», поки не буде побудований сучасний модерний Будинок культури. Але це все залишилося в планах, бо й по сьогодні він розташований там же, в колишньому великому залі міської управи.

Для клуба у Вишньому кінці міський комітет виділив один будинок для його облаштування. Для його керівництва залучили двох учителів початкової школи № 2 – Івана  Кадара та Івана Більце. Його відкриття приурочили також до річниці Жовтневої Революції. 

Для читальні «Кімната Леніна і Сталіна» відремонтували будинок Дайча (вул. Леніна, 82). Цікавим було й те, що в Будинку культури проводилися і партійні збори , а 6 лютого 1946 року після зборів відбулося колективне прослуховування  радіопередачі з Ужгорода.

22 червня 1946 року окружний Будинок культури очолив Георгій Олександрович Піскунов, а через деякий час завідуючим відділу культ просвітницької роботи став Федір Федорович Клюса. Що стосується людей, які працювали в культурній сфері було дуже багато і більшість з них було хорошими спеціалістами і ентузіастами своєї справи. Перелік їх був би дуже довгим, тому обмежимося лише згадкою про завідуючих відділами культури. Згідно архівних даних ними були: Г.М.Станко (1948-1949рр), І.І.Сакалош (1950-1951рр), М.М.Грабович (1951-1953рр), С.В.Нагорняк (1953-1961рр), М.М. Журило (1961-1974рр), І.А.Бачкай (1974-1983рр), І.А.Голіба (1983-1998рр), О.Ю. Брандіс (1998-1999рр). З 1999 року по нинішній час очолює відділ культури Василь Степанович Югас.

У радянський час вони були безпосередніми виконавцями всіх покладених партійними органами на них по розвитку культури, своєрідними начальниками штабів по запровадженню нової системи культури, яка стала складовою тоталітарного режиму.

У час незалежної України роль відділів культури змінилася, вони очолили відродження народного мистецтва, звичаїв, обрядів. Але в їх роботі ще залишається багато і з старих методів і форм роботи, важко позбутися старого. У цьому винні не так працівники культури, як вищестоячі працівники райдержадміністрацій, які і надалі бажають бачити їх послушними виконавцями, а не ініціаторами прогресу у цій сфері.

Іван Біланчук

 

Іван Біланчук

"Мабуть, ніхто не заперечить, що такі високі поняття як “батьківщина”, “національна гідність”, “патріотизм” починаються зі знання рідного краю – своєї малої батьківщини" 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.