П'ятниця, 16 жовтня 2020 08:42

Долі людські. Подібної людини в житті не зустрічали

Додала
Подібної людини в житті не зустрічали Подібної людини в житті не зустрічали

Розмову з Ніною Федотівною перервав телефонний дзвінок. Поки жінка розмовляла з колегинею, спіймала себе на думці, яка вона цікава співрозмовниця.

Коли знову повернулася до кімнати ми продовжили розмову:

– Василь Андрійович був дуже людяним. Любив співати, мав дуже приємний баритон. Знав майже всі народні пісні. Найбільше полюбляв романси, особливо «Чорнії брови, карії очі». Коли між колегами його заспівував, все навкруги завмирало. До бабусь, жінок і дівчат цей чоловік мав особливу увагу, повагу і чоловічу галантність. Щось високе, шляхетне, вроджене і дуже ґречне йшло від його душі і постаті,  видавало в ньому лицаря честі і порядності. Подібних людей у своєму житті я більше не зустрічала. Якби на світі було побільше таких чоловіків, скільки б барв радості, поваги і визнання пізнали жінки і наскільки б став гарнішим світ, аніж він зараз є.

Ганна Іванівна Бабота, колишня однокласниця Хустської гімназії:

– Народився Василь Андрійович в селищі Буштино на Тячівщині 1 серпня 1918-го. В родині залізничника Ондраша-бачі та його турботливої дружини Ровжіко-нийнії. У Гіріців виросло троє синів. Стали вони гордістю й окрасою всієї родини. Першим залишив родинне гніздо старший Андрій. Вивчився, став викладачем біології Хустської гімназії. Нашим справедливим і вимогливим професором. Згодом, як вчений, кандидат біологічних наук Ужгородського національного університету вніс свій вагомий вклад у розвиток цієї науки, зокрема зайнявся вивченням рослин рідного краю.  До молодшого в сім’ї Людвіга домашні завжди тепло зверталися Лолі. Ця кличка тягнулася за ним з самісінького дитинства. Він став прокурором і очолив кримінально-судове відділення  Закарпатської обласної прокуратури. Середущий Василь став медиком. Він виділився провідним хірургом і головним лікарем Виноградівської районної лікарні. Дві сестри – Вільма та Олена у свій час теж здобули горожанську освіту. Однак дівчата повиходили заміж, залишилися берегинями домашніх вогнищ.

З-поміж ровесників Василь завжди виділявся ростом, спортивною осанкою, пластичністю  і гнучкістю. Мав гарний голос, чудову дикцію, багату мову. Лилася вона як нестримний гірський потічок. Слухати його було завжди одним задоволенням. Він опинявся у центрі уваги молоді, вправно грав у теніс і футбол. Мав лідерські задатки. Всі його слухали і безвідмовно виконували його накази.

З місця навчання додому, нам як дітям залізничників, давали безкоштовний проїзд. Василя закріпили за охороною порядку в поїзді з Хуста до Тересви, а Тиберія Вайса –  з Хуста до Королева. Хлопці несли відповідальність за поведінку гімназистів у дорозі. І це їх багато чому зобов’язувало…

Вчився Гіріц завжди відмінно. Якось директор нашого інтернату «Алюмнеум», член Єпископської Консисторції, наш земляк з Оноку,  викладач Божого Закону, отець Дмитро Попович підійшов до нього. Він порадив юнакові готуватися до вступу в Ужгородську духовну семінарію. Всі необхідні документи, характеристику і потрібну рекомендацію йому надасть сам.  Однак, через кілька днів Василь Гіріц набрався відваги, рішучості і з відмовою підійшов до професора Поповича.

– Ви лікуєте душі і заблуканих овець навертаєте до Божого храму. Я лікуватиму їхні тіла, звільнятиму від усіляких хвороб, яких зараз  у верховенських сім’ях ой як вистачає.

Дмитро Миколайович вислухав юнака і на це йому розважливо відповів:

– На все Божа воля. Хай тобі щастить. В усьому допомагає Всевишній.

З першого заходу Василь Андрійович поступив на медичний факультет Братиславського університету. Тут провчився всього два роки. Окупація німцями  краю змусила його перевестися до Дербеценського університету.  Тут він і отримав диплом лікаря. Як молодий медик почав працювати у місті Керсеті. Потім перебрався у Волове (Міжгір’я) і став ургентним лікарем-хірургом.

В 1947-му наказом обласного відділу охорони здоров’я  Василя Гіріца на роботу перевели до Виноградова. Призначили головним лікарем району.

 

Переплелись щасливі і сумні наші дороги

Свої спогади колишній завідуючий лікарською дільницею Фанчиківської амбулаторії Юрій Михайлович Добош розпочав із проходження інтернатури у дитячому відділенні Виноградівської районної лікарні. Троє молодих випускників медичного факультету Ужгородського державного університету – Людвіг Сабов, Віктор Данко та Юрій Добош своє проходження інтернатури розпочали із зустрічі з головним лікарем. Він побажав молодим спеціалістам  вдалого старту і відправив всіх трьох до завідуючої відділенням Тамари Ульянової. Була вона з Казані. Як медик, дуже віддана своїй роботі. Як керівник, уміла оцінювати стан справ і далеко на перед заглядати у можливості лікування дітей. Ще в 1976-му році вона хотіла і добивалася, щоб у відділенні був дитячий реаніматолог. Та в розпису посада не значилася, а вибити її було неможливо. Лише через 20 років збулася мрія Тамари Олексіївни, і першим дитячим реаніматологом у районі став Віктор Трикур.

– Ми й не помітили, як швидко збіг рік нашої інтернатури, – продовжив свою розмову Юрій Михайлович. – З кожним із нас заздалегідь Василь Андрійович переговорив. І вже коли на бесіду запросив усіх трьох, був добре обізнаним з кожним особисто: знав наш сімейний стан, житлові умови, плани на майбутнє…Поскільки моя сім’я і родина проживала у Підвиноградові, я отримав призначення у Фанчиково. Людвіг Сабов одружився у Королево, його направляли в Дяково, де була вільна квартира для проживання молодих медиків. Віктору Данко запропонували зайняти посаду завідуючого лікарською дільницею у нововідкритій Вербовецькій амбулаторії.

Слід відмітити, що у той час рівень організації управління охорони здоров’я населення Виноградівщини був надзвичайно високим і чітко налагодженим. Щопонеділка проводились оперативні наради. На них запрошувалися завідуючі сільських дільниць, які, згідно графіку роботи, перевірялися. Кожний провіряючий аналізував стан ведення документації, її достовірність, доповідав про виявлені упущення чи недоліки у роботі амбулаторії. По свіжих фактах працівники організаційно-методичного кабінету розробляли конкретні заходи по усуненню прогріхів у роботі та стану їхнього покращення. До порад районного педіатра Юрія Петрушки, завідуючих відділень: терапевтичним Тадея Михайлова, інфекційним Марії Пак, лор Євгена Штефана, хірургічним Олівера Сіладі, тубдиспансером Зої Печенко, дитячим Тамари Ульянової, старшої медсестри Раїси Довгополової прислухалися всі…

У суботу вранці проводились оперативні наради лікарів всіх відділень і поліклініки. На них весь персонал ознайомлювався з новими наказами головного лікаря та інструкціями, що надійшли.  Колективу представляли нових працівників, прийнятих на роботу за поточний період від наради до наради. Тут практикувалися звіти колег, які повернулися з курсів підвищення кваліфікації. Це давало новий поштовх і змогу всім лікарям ознайомлюватися з сучасними і перспективними досягненнями медицини, які могли бути успішно втілені у роботу місцевих фахівців. Вдячним словом згадую заступника головного лікаря по лікувальній мережі Юрія Романа. У практиці лікарні він першим ввів типографське оформлення всіх необхідних для роботи документів: графіки виїзду по селах, графіки роботи по відділеннях, лікарняні карточки, виписку хвороб, всю наглядну агітацію, яка стала однотипною, набула естетичного вигляду і позначилася на культурі обслуговування лікарями хворих.

Емблемою медиків є чаша обвита змією. У ній – символ: отрута – ліки, ліки – отрута. Клятва Гіппократа, яку дають люди у білих халатах постійно живить їхню любов, увагу і повагу до пацієнта, котрі з довірою відкрив до них двері, прийшов на прийом, чекає і вірить у диво зцілення, яке йому нададуть медики.

– Моє життя тісно пов’язане з медициною, продовжує бесіду Юрій Михайлович. Вже 42 роки працюю у своєму колективі. З колегами переплелись наші щасливі і сумні дороги. За цей час багато чого змінилося, зазнало перевтілень. Життя тривало далі. Деяких відчутних втрат зазнали і ми. Значно поріділи і ряди медиків. З життя пішло близько 250 лікарів, медсестер, санітарок та представників інших служб обслуговування. Медичний персонал був різних національностей, віросповідань і політичних поглядів. Та всіх ми вдячно пам’ятаємо. Першого листопада у міських та сільських храмах різних релігійних конфесій та на  кладовищах проводиться загальна молитва – свята літургія та парастас, як наша дань поваги своїм колишнім колегам. На їхні могили покладаємо живі квіти та запалюємо свічки пам’яті, бо те, чим жили, і досі теплиться у наших спогадах, зворушує серце, струмує в жилах, і з надією веде нас у прийдешні дні.

Далі буде

Марія Конкіна

 

Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.