Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Середа, 28 жовтня 2020 09:33

Долі людські. До кінця своїх днів хочу бути з тобою

Додала
До кінця своїх днів хочу бути з тобою До кінця своїх днів хочу бути з тобою

До Василя Андрійовича сили поверталися поволі. Коли виписався з лікарні, повернувся до Виноградова і  на роботі приступив до виконання своїх службових обов’язків, до кабінету запросив Марію Андріївну. Жінка неспішно ввійшла до приміщення, уважно подивилася на шефа. Попросив її присісти.

– Для побачення вибрав не саме вдале місце. Однак тут я проводжу найбільше свого часу, – заговорив. Знаю, що вже не молодий. За плечима чотири десятки літ. Мої ровесники давно вже обзавелися сім’ями. Мають дорослих дітей. Я чомусь залишився осторонь особистого життя, від цих хвилюючих і важливих для людини прав і обов’язків. В житті зустрічав багатьох жінок. Вони готові були на все. Знаю, що й вони мене кохали (згодом п’ятеро з них навіть ніколи не вийшли заміж, вибрали жіночу самотність). Однак моє серце мовчало. Завжди мріяв зустріти оту єдину, яка побачить в мені людину зі всіма моїми недоліками і позитивом,  піде слідом зі мною в огонь і воду. Ба, навіть, не сподівався, що моє щастя завжди було  поруч. У моїм серці постійно жили вчорашні спогади, сьогоднішні радощі та завтрашні надії. Зараз зрозумів, що хочу змінити своє життя, обзавестися сім’єю.   Пропоную вам своє серце і руку. І прошу станьте моєю дружиною.

Вона так мріяла про це. Саме ці заповітні слова  почути від нього. Стільки часу марила ним. Роками любила його. Однак, коли зараз почула ці слова – справді  розгубилася. Очі затуманилися сльозами. Від незвичного хвилювання  її мові забракло слів. Ледве спромоглася і витиснула з себе одне: «Згодна».

Обоє знали, що за свою любов їм доведеться поборотись. На різних берегах суспільної думки стояли. Він – комуніст, керівник державної установи. Вона вчорашня монахиня, операційна сестра. Обоє були готові до всього. У цім двобої мали вистояти, перемогти.

Чоловік не поступився совісті.  Добився свого. Одружилися. Зіграли скромне весілля. На ньому присутніми були лише найближчі друзі, колеги, родичі.

Однак, це не був кінець переживань. Доля ще не раз суворо випробувала їхню прив’язаність і любов. Від Василя Андрійовича невблаганна смерть спочатку забрала батька. Потім відібрала матір. Далі з родини вирвала сестру Вільму… Але у важкі хвилини завжди поруч була його дружина Марія Андріївна. Її надійне плече відчував скрізь і всюди. З пів слова вона вловлювала його настрій, думки, інтуїтивно відчувала кожний порух душі, невимовлені словами тривоги й надії.

Ось така коротка розповідь про кохання і спільну долю цих двох дорогих і близьких по духу нам людей.

 Єлизавета Дмитрівна Фіяцкі, колишня приятелька родини Гіріців

– Пригадую, як сестра Саломея вперше переступила поріг міської римо-католицької церкви. Молода, вродлива, у рясі. Дітвора довірливо потягнулася до неї. Цю щиру дружбу і людську приязнь ми пронесли через усе своє життя. Коли наша Саломея вийшла заміж, у Гіріців появилася своя квартира на Партизанській вулиці, 17.  В той же час у хірургічне відділення з Чорнотисова поступила хвора Ірина Вароді, інвалід з дитинства. Доглядала її Марія Андріївна. Вона її виходила, і прив’язалася до неї.  З чоловіком  вирішили дати їй людський прихисток у своїй родині. Дбали про неї, як про кровного члена сім’ї. Згодом Ірина вийшла заміж, стала матір’ю двох діток: Оніки і Лоціка Ковачів. Коли до Марії Андріївни підкрались похилі роки, уже вони спільно доглядали її. Прагнули, після раптової чоловікової смерті під час полювання у Шаланківському лісництв, де Василь Андрійович зазнав  серцевого нападу від якого помер, Ковачі всіляко підтримували її. А коли жінка важко захворіла всю чуйність і увагу ця родина приділила їй. Померла Марія Андріївна у травні 1989-го, коли вся природа наливалася буйним цвітом. Всього на вісім літ пережила чоловіка. Ховали її в День Перемоги, 9 травня. Усіяну квітами її труну від хати до самісінького кладовища хірурги операційного відділення несли на руках. Це був загальний вияв найвищої людської поваги, шани і народної любові  до цієї мужньої жінки. За життя вона сповна віддала себе людям, однак не витримала, не пережила смерті коханої людини. Ця болюча втрата не розлучила їх, лише прискорила бажану зустріч у вічності.

 Віктор Семенович Буковецький, колишній заступник головного лікаря центральної районної лікарні по лікувальній мережі та медичній допомозі населенню

– Була у Василя Андрійовича заповітна мрія: у місті та по селах району зібрати речі догляду за хворими, медичні інструменти та устаткування, стерильні та перев’язочні матеріали, які залишилися від попередників що працювали в лікарнях до війни, під час бойових дій, у фронтових шпиталях, медичних частинах, санітарних батальйонах, рухомих ешелонах-поїздах, які вивозили важкопоранених і понівечених війною бійців. Йому вдалося відшукати і  зібрати немало рідкісних речей. Однак, після смерті головного лікаря все завмерло. Справа призупинилася, а з часом все зібрання головного десь безслідно зникло. Ми поривалися розшукати сліди цієї унікальної колекції та так до нього й не дійшли. Однак, у плані профспілкової організації медичних працівників появилася настирна ідея виготовити стенди зі спогадами і розповідями про людей, які колись працювали у нашому колективі і по собі залишили яскравий слід. Будуть тут спогади і про Василя Андрійовича Гіріца. За час його роботи в районі організовані центральна районна, 2 селищні, 5 сільських дільничних лікарень, 11 лікувальних амбулаторій, 32 фельдшерсько-акушерських пунктів, станція переливання крові, служба невідкладної допомоги, Червоного Хреста і Півмісяця, інші допоміжні служби, які сприяли дальшому розвитку і зміцненню охорони здоров’я населення Виноградівщини, найціннішого надбання нашого народу. Тут знайдуть місце розповіді про хірурга Івана Сергійовича Мироненка, терапевта Марію Олексіївну Калину, завідувачку тубдиспансером Зою Миколаївну Печенкову, невропатологів Єлизавету Петрівну Новикову та Валентину Никонівну Добру, та ще десяток інших висококваліфікованих фахівців, які чесно служили народу. Люди у білих халатах завжди добросовісно виконували свої обв’язки і щоденною скромною працею заслужили довічну всенародну шану.

 

Марія КОНКІНА


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Марія Конкіна

Я нікому не віддам твою весну, край зелений і незайману красу, дикий ліс, квітучий яблуневий сад, тиху велич переплетених Карпат! Україна - моя радість і журба, моя тиха, віком стомлена сльоза. Ми разом з тобою будемо завжди, моя пісне, білим голубом лети...

Люблю дітей за їх наполегливість, неупередженість та щирість...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.