Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
Вівторок, 23 березня 2021 21:07

Анатомія глека

Додала
Анатомія глека Анатомія глека

Ми всі належимо до глини,

а час –  гончар, наш майстер душ…

В.К.

 

***

Анатомія глека –  анатомія духу,

що множинна заплутана сітка речей.

Що народжене разом – людиною й Богом,

безкінечно по колу тече.

 

***

Насипала зорі у глечик, немов молока.

У ніч непроглядну стоїть на столі і  стогне,

обтя́тий узо́ром, як па́ском, навкруг живота:

і горе, і щастя безмовне…

А ранок пробудить залежані з пазух дощі,

розбавить піском і небесною синню глазурі.

У повного глека розплавились зорі в ночі,

і вчу́хли прозя́бини й бурі…

Зоста́лися рідні, ще теплі обійми людей,

та пальці у глині і  зорі зани́кані небом…

Затертий від дотиків тут і, здавалось, ніде –

в одинці – без себе…

Тремтливий у твердості, ламко кусає краї,

колишеться небо і  зорі, як риби, лисня́ться.

Не вчух соловей, в незапа́м’ятку плачуть гаї,

бо гону бояться…

Хай зорі розплескані, наче дійниці, наллють

своє молоко на сніданок до теплого хліба.

Стоятиме глечик: і повен, і певен, як суть,

в оро́шенні німба…

 

***

Хто мітить на глечик від скріпок сліди,                          

хто цілі сузір’я замішує в глину?

По краплі від поту й живої води

у зав’язь живу – в середину.

Хто кличе по імені кожного з нас,

хто знає батькі́вські старі заповіти?

Той, певно, втішає розгніваний час,

у глечик поставивши квіти.

 

***

Чорні космічні дірки проривають

тонкі матерії снів і плазми…

Пи́хкає полум’я, іскри злітають у зграї,

холод втікає від назви.

День, як розбитий на дріб’язки глечик,

крихітки пам’яті в чорних й червоних безднах.

Зайві розкидані нехотя речі –

все поглинають весни…

Той  кожен уламок нічого окремо не важить;

лишаються сни, що прив’язані коні до тину.

І бездна космічна, і зорі зелені на стражі,

все дивляться в глиб того глека – його середину.

Утворюють штиби, шибки і метеликів шлейфи,

зо́нти  псих-нейронів і болісні спазми.

Що́ між пуття́м і космічним зацикленим дрейфом?

Глиняна плазма…

 

***

Синюща долина*, де решки людей і речей

заховані в глині, а глина як річ беззмістовна

поглинула й час, і зірки  познімала з плечей,

насипала в глек, аж по вінця – допо́вна.   

Сушила крихкі і обще́рблені вітром дахи,

що стали в притул перевислим донизу мостів.

Прожиті в судомах, потріскані з пилу страхи

лишилися там…

В синющій долині рожевий туман навкруги,

заплутані трави в безмежжі тремтять від спочину.

Гойдаються русла Чумацького шляху й ріки,

де сонце купалося поперек днини.

Коней напували, між лози сховали човни,

від синього кольору вилися сутінки ранні.

Топилися глеки, в безводді зате́рпли вони –

старі й первозданні…

 *долина-ярок в Опішні

 

***

Сира ще в тобі душа і глина,

жива від води і солі…

Треться об бік тонка бадилина,

божі корівки літають кволі.

Теплі розвіює вітер хвилі,

ніби узори на кахлі.

Може ти витерпиш злу немилість,

зробиш декілька кроків далі?

Сплутаєш довгі спіралі в ринку,

скріпиш галузками дно,

будеш стійкішим за бадилинку,

залебедієш знов.

В твоєму за́житку що обпале́но:

тінь, молоко та зорі.

Та ти боїшся ще й досі, певно,

прісної солі.

 

***

Анатомічні пласти, аналогічно зшиткам –

глина й людина втрачає лиш форму:

Зубчики, квіточки, спіральки, клітки –   

формула дійсності – пунктики норми.

Звіроскелетні орнаменти мікстейп,

вдавлені в шкіру, наче в папірус.

Поза обмовою втиснений піксель,

рано чи пізно виникне вірус.

Вірус безпеки у зшитках тканинних,

глина й людина – слова перекопні.

Тільки душа у об’ємі не винна –

вірить в життя ще загробне.

Там то й отримує екопунктуру,

позбавлена вибору, змісту і норми…

Аналогічно складає структуру

з анатомічної форми.

 

***

Глек безхребетний, бо вісь на осі,

(Вісь на осі між планктонів космічних).

Два акробати, що гнуть полюси,

здавлюють зморшки мімічні.

Знаємо, поки на зшитках хрести,

глина й людина у божій подобі:

анатомічно – це пилу пласти,

аналогічно – що розум в утробі…

 

***

Ластівки вилетіли з глека під стріху

і наліпили гніздо.

Сорок весен минули з віком –

глина є глиною: від і до.

Може за формулами гнізда і глеки    

створюються. А чи ні?

Може формулу знають оту лелеки,

що появляються в далині?

Може…  Серед безмеж неонова арка,

а́зимутові рубежі.

Ластівки розліталися. В небі парко.

Вда́влюються крижі.

Верхні пласти зсунулись в нижні –

короткий режим.

Пальці торкнулися глини ніжно –

нічим…

 

***

Хай лихословлять брудні тканини,

заздрячи сталкерам-крамарям.

Посуд зліпили, зробили з глини,

дякуючи гончарям.

Теплі, вохристі, немов кожем’які,

грілись на сонці, перепеклись.

Іванів, Степанів, Василів, Яків

роди́ переплелись.

Із замі́су – червоні глеки та ми́ски,

у чоботях ки́рзових їхні низи.

Усім вже свідомим, а то близьким

проповідували: «Спаси!»

 

***

У довгих думках і притчах

ви́парився до червоного черепка.

А кругом метушилися обличчя,

а кругом валялися черепа.

І бігли уздовж паралельних ліній

дві мурахи, як богатирі.

Переносиця в поперек синя –

таким його зліпили гончарі.

Зліпили та передали іншим,

спалили і взяли до рук.

І в окремій частинці, гарніший

у посудині протяжний звук.

Із матерії, що тхне, як смертне,

навикроювали карлюк.

Затріщало бедро безсмертне –

черепа́, черепа та крук.

І залізли в думки і притчі

дві мурахи-богатирі,

а кругом поховали обличчя,

обличчя свої гончарі.

 

***

Скільки кісточок на твоїх кільцях?

Скільки глиняних в тілі клітин?

Як орнамент-тату всікся,

ти не дихав десь п’ять хвилин.

А із горна ти, наче фенікс,  

своє небо побачив знов,

та поля навкруги зелені –

тільки стала густою кров.

Тільки вени пересохли,

наче ріки в пустелі снів.

Але душу твою спраглу

напува до теперішніх днів:

сльози,

дощ,

туман,

вино,

пісні…

 

***

Те́пла і, як небо, блакитна,

вогка,

м’яка,

жива,

і роду людському привітна –

глина….

 

***

Ті, що залишили іншим маленький Скіф

та печальну історію роду,

увінчали не славою славний міф,

а визначили породу.

Виявили знаки, за якими земля 

крутиться до тепер сама по со́бі,

грунт під ногами усіх заселяв –

народжувався у своїй подобі.

У довгих циклах хтось решети́в

та знімав з агонії цедру.

За тисячоліття мільйони див

людина викопала з нетрів.

Ніби зі свого єства замісив

зі змісту, речей і форми,

анатомічної мапи масив

народжувався соборним.

Ті, що прийшли та залишились тут,

на цьому необмеженому ландшафті

нові із нових у свій час оберуть

по слову, по честі, по правді…

 

***

Вода, вогонь, земля, повітря –

чотири пам’яті Землі.

Чотири пояси макітри,

чотири цятки на чолі.

Та вроджена стихія миру

у глині випеклась взірцем.

Усе в гармонії і в міру,

усе, що нам дано Творцем.

 

 ***

Вже золотом злиті грубі й черстві́

мученицькі страсті Христові.

Глека розбили колони дві –

люди на все готові.

Щоб визначити, що всередині кров,

така як у інших – червона,

ті черепки зліпили знов

і віддали до го́рна.

А пекло його потроши́ло наскрі́зь,

випалювало кров і славу.

Та дух обіймався, піднявся ввись,

залишивши в небі заграву.

Вознісся! Дорогами йшли бичі,

апостоли й тщеслави,

певною мірою в сто личин,

а він лиш один – безглавий.

Син цього неба й цієї землі:

розбитий, убитий, розп’ятий

під тими колонами, певно, зомлів –

не витримав болі вм’ятин.

А кров то червона, – кричали всі.

Що бачили їхні очі?

Швидше, ой швидше йому несіть

терновий вінок колючий.

Пили навіжено злість й данину

як кров його, хліб – як тіло.

Колони шепталися про вину

й про те, чи йому боліло…

 

***

А калини пучок, як гребінь

в того горщика на вікні.

Він старий і давно в нетребі,

і від бідності потускнів.

Але цілий, паском обтятий,

десь пощерблений. У житті

він як з плоту, просохлий, знятий,

знову повний вже на плиті.

Так роками в умі старався

зрозуміти одну лиш річ – :

коли з долею сперечався –

потрапляв неодмінно в піч.

Але тіло його кам’яни́сте,

стало схоже вже на скелет;

і погруддя давно м’язисте

вже не варте і пари монет.

Але він на вікні, як у рамі,

із калиновим гребнем стоїть.

Хтось його переніс руками,

золотого щоб віку дожить…

 

***

З неземного тяжіння в тяжість –

є у глека хребет спинний.

Хто по правді цю чашу зважить?

Це приборкання не спинить.

І узявши у руки глину,

і зламавши у взятого суть,

як хребта, тонку бадилину,

з нього витече красна ртуть.

В нього серце протяте списом,

під ребром від стріли печать.

Вже згорає листок самопису,

і проходять в колоні по п’ять

у печери, де рештки від людства

поряд решток творіння їх.

І ніяких слідів іудства,

тільки перший й останні гріх.

Тільки сонце, як олова крапля,

затікає в розбитий мізк.

Це рубала, рубала шабля

між землею і небом міст.

Хто й коли оцю чашу зважить?

Коли-небудь чи будь-коли…

Під земну заливають тяжість

замість крові потоки смоли.

 

***

Голий, як те немовля в колисці:

Рученьки, ніженьки каолінові.

Ти спочиваєш один на полиці

у дурмано́ві поли́новім.

То маряться зими тобі, то весни,

то бачиш синів своїх й дочок.

А по́зір на тебе і щирий, і чесний,

як люди захочуть.

Приспати приходять тебе в засві́тку,

пробудять ранкові півні.

На боці твоєму вже виблідла квітка,

і зубчики писані рівні.

Може старий, може ти давній?

і роду якого ти будеш?

Давно все забув. У переживанні,

що зроблять з тобою люди.

 

***

Короткий параграф про честь і славу

глечика коротконогого.

Сповідую ризами я по праву

релігію глека убогого:

не заставляти людей служити,

а бути завжди в услужі́нні.

То ж хочеться віру цю з глека пити

і напувати коріння.

Та іншим читати пісні-моли́тви –

параграф про честь і славу,

і кожну цяточку в глека полити,

й не полишати цю справу.

 

***

У глека, як в дерева, ззовні кора,

міцна, і цупка, й цеглиста.

Він воду і землю у себе ввібрав,

повітря, але безлистий.

Вогонь його знищив, вогонь народив!

Утвердив в одній іпостасі.

Вогонь в його тілі колючки повив,

так ніби мотузки у часі.

Ще тихо в середині, в порожні́ –

що Всесвіт лягає на денце,

і зорі маленькі, як діти смішні,

обсіли веснянками сонце.

 

***

Черева́та посудина  повна дітьми,

повна радістю, золотом щастя.

повна сміхом людським,

зерном посівним,

хмелем, патокою чи вином,

теплим парким молоком,

увечері кисляком,

водою джерельною чи киселем.

Повна намистом і пацьорками,

довгими вишитими рушниками.

Анатомічно – це, мабуть, неправда,

аналітично – а хто ото знає…

Спитай – забуваю.

По суті, це зчитано з Кобзаря,

а може з Корану чи Авіцени.

Логічно сказати, що повна добра:

Слово, що перше було у Бога,

Глина, з якої зліпив Творець

кожного з нас,

і Дух, що наповнює простір поняттям.

 

Грудень 2020

Валентина Костьо

Мальований глечик - читати

Черепки - читати

 

 

 

 

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Більше постів в категорії « Сніжки Мальований глечик »