П'ятниця, 23 травня 2014 00:00

"Делая выставки я тешу свое самолюбие, что чего-то стою"

Додала

«IREN? Нет. Не продаю ни за какие деньги – эта девушка меня любила и я ее любил»  – сказав і квапливо, але дуже обережно,  почав  діставати картину з  мягенького конверту.

  І навіть їй не подаруєте?

Три работы написал  и ниодну ей не подарил.  Как то, она меня спросила – «А которую подариш  мне?» Никакую – говорю,  –  они все будут находиться в лучших музеях мира. И когда ты туда прийдеш, то  в восторге увидиш себя.

Поки що в захваті  спостерігаю я , за невисоким, але вправним чоловічком, котрий   чорним маркером підписує конверти, а далі розпаковує роботи та вкладає коло стінки.  Між клопіткою працею коментує: «Знаете, я делаю чехол, так лучше, потому, что картина просто высовывается, а это намного ускоряет процесс роботы, еще подписываю, чтобы каждая работа после окончания выставки «пошла» в свой конвертик». (усміхається).

То ви взагалі ніяких робіт не продаєте?

 Та чому (переходить на українську мову), просто найкращі роботи я стараюсь залишати у себе, навіть були випадки, коли обмінював на  друге, адже продати картину, це як дочку заміж видати, мені ж не байдуже з ким вона буде жити…

–  «ІREN»  одна з Ваших найкращих робіт?

Певно, що  Ірен  одна з найкращих… (усміхається), але вона не закінчена.

А що там не закінчено?! – здивовано питає Валя.

– Да все! – показує, – тут тень не решена, тут лицо…, тут руки…  Я когда пишу, то не помню как… Бывает, проснусь з самого утра иду в мастерскую, время пролетает быстро – 10-12 чесов, тогда только иду завтракать, когда уже ужинать надо. Я много работ своих дописываю и через много  лет –усовершенствую их. Иногда даже получается, девочки. (сміється)

 

Непогане почуття гумору – думаю, кидаю свій блокнот і йду допомагати. Дивно, ото тримаєш у руках живу класику,  і навіть  не боїшся впустити. Мимоволі поринаєш у чужий і такий близький світ, що викочується на твою свідомість з під рам і підрамників, бере і розливається, розмазується  чистими думками і бажанням осягнути   внутрішній світ людини, котра прожила більше, як півстоліття, і про це говорить хіба що сиві борода та волосся.

«Оце, дівчата, етюди, бачите, показує рукою, це етюди почуттів, а згодом уже з них я буду писати картину. А це «Скріпач» (обертаєтьчся до другої стінки), якось я чекав автобус і чую дуже жалісно скрипка струни, аж розриває, взял я собі і зарісовал у блокноті, тільки хорошого від КГБ осталось – вони мене навчили записувати кожен свій крок, кожну свою дію… а потім я написав маленьку роботу з скрипачом  это мои воспоминания, через 20 лет побольше сделал, а на 75-летие  – уже и третью»

 

Здається, він може говорити без упину та ще й виправдовується кажучи – «Розумієте, я коли не пішу то багато говорю, бо в інакшому випадку мене розірве емоціонально».

Зловила себе на думці, що в перше в житті мені цікаво  дивитись не тільки на картини, а й спостерігати за їх творцем, цікаво слухати його розповіді, що наче мантра все більше переносить тебе у незвіданий світ безформенних форм, безкраїх границь від абстракції, до пейзажної лірики з усіма примітивними горами, водами, дорогами… і все було б начебто нічого, якби ти споглядаючи на ту чи іншу роботу, не опинявся всередині неї.  Може вся справа в комплементарних кольорах, з наголосом на  друге «о» у слові кольорах –  саме так вимовляє Шандор Зіхерман.

«Комлементарні кольори, девочки, это доповнення  фарб друг другом, рисовать надо, как будто-бы, улавливать  тонкие струны, а когда ты пишешь свои чувства тогда у каждого смотрителя виникае резонанс, картина смачна така стає. Это надо понимать, потому,  как всякая  размазня тоже бывает красивой. Вот, например, если мне что-то понравилось,  и я скажу  – ах, то это размазня, а если же я подойду, постою, подумаю, то это нечто больше, тогда начинаешь чувствовать.

А вы знаете,  дівчата,  як правильно картини треба дивитись? Треба оце стати перед картиною, прикинути довжину діагоналі. Зупинитись   на расстоянии  2,5 діагонали и смотреть. А то бывает, что люди смотрят на картину и ничего не видят.»

Якась незрозуміла феєрія байдужого добробуту змішалась в моїй голові через натхненні розповіді  чужої людини, що за кілька годин, протягом котрих розпаковуєш, складаєш конверти, підвішуєш картини та ще й слухаєш стала близькою. І вже дивлюся на того чоловічка та бачу перед собою свого дідуся. Він усміхається ласкаво і говорить, говорить, говорить…  І хіба це отой самий митець, якого ще вчора афішували, як всесвітньовідомого угорського художника? Ні. Художник це поза простором мого розуміння, бо це архітектор емоцій, це режисер  гарного настрою, це звичайний дідусь, який потребує тепла та уваги, а не пафосних почестей і мені хочеться його обійняти, бо я вчарована енергією 80-ти  літньої людини, котра понад усе прагне дарувати  себе  людям. Ви молодець – кажу йому.

«Та ні, – усміхаючись відповідає, – я дурень, я тішу свое самолюбие тем, что чего-то стою… Вам не холодно, девочки, давайте підемо на чай»…

 

Объять необъятное - продовження розповіді

Світлана Кедик

 

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.