Четвер, 10 березня 2016 09:16

ЗІРОЧКА. Пригоди Потічка

Written by
ЗІРОЧКА. Пригоди Потічка ЗІРОЧКА. Пригоди Потічка Світлана Кедик

Коли в кімнаті нікого не має і настає тиша, олівці вилазять своїми гострими носиками з картонної хатки, аби погуляти сторінками Книжечки. Вони вміють складати букви в слова. Тому на першій сторінці, олівець, якого звати Простим, написав перше слово – Веселка.

 

Його  різнокольорові братики з захопленням  дивилися на великі, гарні букви. І  здавалося, що вони усміхаються, хлопають чорними очками позираючи на свій прозорий стан. Звичайно, олівцям захотілося їх зафарбувати. Тому вони попросили яскравих фарб у Веселки, яка була  уявою Зірочки.

Зірочка –  звичайна дівчинка  з русявим, довгим волоссям, яке мама часто підв’язує у два хвостики, карими оченятами, кирпатим носиком… розумно-допитливим виразом обличчя і надзвичайно мальовничою уявою. Навіть кімната Зірочки, наче, наповнена якимись  по-справжньому добрими чарами. Та хіба можуть бути найбільші чари ніж радість, любов, щастя, доброта?...

І як тільки-но з’явилося веселкове відображення слова, як дмухнув теплий вітерець, листочки тої Книжечки здійнялися і галасливим вихором понеслися у свою казочку, яка прозорими рядочками сумувала на них. Виявилося, що слово те було чарівним. Але аби чари здійснилися те слово має прочитати дитина. Тоді Зірочка задоволено вигукнула – Ве-сел-к-к-ка! І от саме з цього місця пусті листочки Книжки зарясніли дитячими малюнками. Кожен малюнок це нова історія, у якій оживають  герої, акуратно складають букви в слова, слова – в рядочки.  Як завжди, зафарбувавши один листочок,  олівці, один за одним, перестрибують  на наступний. І вже за хвилину  там з’являється нова картина. Тож перший з ким Ти познайомишя  буде Потічок.

 

ПРИГОДИ ПОТІЧКА

 

Частина І  (Чстина ІІ)

 

Потічок

 Якось  мама-Гора відпустила Потічка погуляти лісовими стежками. А високо  у небі, над ним і над зеленими деревами красувалося Сонечко. Воно лоскотало його маленькі хвилі своїм проміннячком і весело усміхалось, коли поряд пропливали білі-білі Хмаринки. Здалеку, вони були схожими на мрію. Бо не встиг подумати Потічок про своїх лісових Друзів, як вони з’явилися і весело перекидалися на Галявині, що жила поблизу. Зайчики, білочки, лисички-сестрички, вовчики-братики, ведмедики косолапі...му-рашки, жучки,  метелики, павучки, жабки, пташки... Усі дружно жили на узліссі і в глибині чарівного Лісу.

Але Потічок був маленьким і дуже неслухняним, а ще допитливим, бешкетним, грайливим. Тому йому було завжди цікаво  що розташовано за чарівним Лісом. Він казав – коли я виросту, то стану мандрівником. Мама-Гора усміхалася і ледь чутно шуміла листочками дерев... Кожної осені вона дбайливо масажувала спинку синочка краплинами дощу, сповивала  молочним туманом. І вже майже зимою вкладала спатки  під шаром товстого льоду, залишаючи вузенькі лунки та стежечки для свіжого зимового повітря. Навіть не знаю, чи це збіг, але саме цієї зими Потічок розмотав туманну пелену, виліз крізь лунку і маленьким струмочком   вирушив у подорож.

Та гуляючи по Лісу він заблукав. Насувалася ніч, ставало прохолодно, тому аби його маленькі хвилі не замерзли  вирішив бігти швидше. Але, як не намагався, не міг повернути назад. Його хвилі дедалі ставали більшими і все бистріше тікали долиною. Та долина простяглася в глибині рідного Лісу невеликим ярочком. Спочатку йому було весело і дуже цікаво, але потім стало страшно, саме тоді, коли зрозумів, що загубився.

Ніч застала його зовсім несподівано. Тож  вирішив просто текти собі і  нестямився, як потрапив у Річку. Його хвилі вже стали більшими і сильнішими. Вже скоро Потічок  не міг  однією хвилею торкатися обох берегів, бо вони тікали Сушею далеко один від  одного. Течія несла Потічка кудись, а він з сумом згадував чарівний Ліс. Сумуючи зачепився  за гілочку край берега  і почав плакати. Та на диво замість сльозинок з його  очей  блиском вистрибували, чи може розрадою, білі, пухнасті, малесенькі кульки і вмить розлітались у всі боки. Від такого дива йому аж весело стало. Навіть не помітив, що кульки  приспали його міцним сном. У тому сні  Потічкові наснилось, що він перетворився на ніжне створіння, може трішки холодне, але дуже приємне на дотик. 

 

Ведмедик Ло

Ой  страшно, ой як страшно… ледве чувся  голос  з-за дерева. А ще було чути, як дерево тремтить потріскуючи сухими гілочками. Маленька Сніжинка кружляла собі у таночку і наспівувала:

Я Сніжинка, я маленька,

Та  грайлива, та гарненька,

Весело  літаю,

З Вітром граю.

Сопілка є у Вітру,

Не  проста, а чарівна,

У таночок радо піду,

Хоч уже й весна.

Присіла вона на гілочку, подивилася на маленьке волохате створіння й питає:

– А ти що тут робиш?

Волохатик навіть голівки не піднявши відповів:

– Боюся.

– А навіщо ти боїшся?

– Не знаю, я ще маленький, от і боюся.

Сніжинка  дивилася на нього і думала – а як це боятися? Може, це приємно і солодко, як у обіймах мами-Хмарини? То може, і собі побоятися?

Тому  всілася ближче коло волохатика, як і він затулила ручками очі, затрусилася  і примовляє – ой, як страшно, ой як страшно…

Волохатик  відкрив одне око і глянув на неї, не піднімаючи голівки. Спитав:

– А ти що робиш?

– Боюся.

Відповіла Сніжинка.

Волохатику  стало шкода маленьку, бо подумав, що вона так само, як і він вилізла  з теплого барлога  без дозволу  мами і заблукала.

А давай, ми разом будемо боятися, залізай на мою долоню. – сказав Волохатик з піднятою головою ще й усміхнувся.

Давай!  – як завжди, грайливо відповіла  Сніжинка і стрибнула на м’яку  лапу нового друга. Вона міцно притулилася  до нього, а він ніжно, наче ковдрою, прикрив її пальчиком.

– А як тебе звати? – спитала Сніжинка.

– А як тебе звати?

Відповів  їй  волохатик запитанням.

– Я перша спитала.

– А я другий.

Засміялися  обоє дзвінко-дзвінко…

– Я – С…

І як  тільки-но вона хотіла вимовити своє ім’я, як раптом чхнула і вийшло – жинка.

Волохатик тоді сказав:

– Будь здорова, Жинко, ну от, ти застудилася.

– Та ні.

Запевняла Сніжинка.

Волохатик все ближче пригортав її до себе, аби зігріти. Тай ніч уже наставала. Він скрутився калачиком, обережно приклавши долоню до грудей. І тільки очі Сніжинки виглядали з-під густої, м’якої шерсті.

А як тебе звуть, мій милий друже? –  знов спитала. Та волохатику вже снився літній сон з смачненькими ягодами, медом і маминими обіймами. Він  пробурмотів з просоння – як те-е-п-ло-ло… Дивне ім’я – подумала  Сніжинка і знову спитала – ти спиш, Ло? Дивися, які гарні Зорі, дивись! – казала, – я звідти родом, із самого Неба. Скоро весна, Сонечко облоскоче Землю промінцями і я перетворюся на Водичку і нарешті легенькою парою піднімуся до мами..

Та  ведмедик вже не чув її казку, бо міцно спав. Дерево прикрило їх своїм гіллям, утворивши щось схоже на колисочку, яку Вітер колисав виграючи на сопілці аж до самої весни.

Нарешті ведмедик прокинувся. Незабаром помітив, що тримає у своїй долоні маленьку, сріблясту краплинку, яка виплигнула тої ж миті, як він розціпив свої волохаті пальці.

Жинко, ти куди – спитав ведмедик.

– До  мами, мій любий Ло.

 – А як же я?

Похнюпив  носика.

–Ти житимеш зі своєю родиною. Вони прокинулися і вже тебе шукають.

– А ти повернешся?

– Звісно. Ми ще не один раз будемо весело боятися.

– До зустрічі, Жинко!

– До зустрічі волохатику, Ло.

Промовив спросоння Потічок, загомонів, задзюрчав у променях весняного Сонечка. Оглянувся, а навколо   так багато Хвиль і всі незнайомі, і всі такі великі. Страшно, та повернутись до мами хочеться. І вже було хотів шубовснути у Річку будь що буде, коли оглянувся і помітив засмученого ведмедика. Хіба то було не сном?

 

Бім-бай

Ох, швидше б мене знайшли, – думав ведмедик, – але, як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно… :)

Заплакав, і тут з кутиків його великих, чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися по шерснатих щоках і  залізли на вологого носика. Всілися  там тай сидять – животики на сонечку гріють, а виблискують як… Тут їм захотілося погратися з промінцями. Вхопилися вони за тоненьку струну і почали її розтягувати хто куди. Забринів сонячний промінець, як скрипка, чи вірніше, заскрипів, та так, що Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися що це коїться на його носику.

– А що це ви робите?

Спитав  ведмедик.

– На скрипочці граємо.

В один голос відповіли  близнючки  Сльозинки.

– А вам обов’язково грати на моєму носику?

– Та ми не на носику, ми на скрипочці граємо.

– Але всілися на мій ніс.

– Не плакав би, то й не сиділи би на носі.

– Ага, вам добре казати –  не плакати, а мене… мене, між іншим, шукають.

– Ну  от і добре.

– Що добре? Я шукатися зовсім не вмію.

– То тобі й не треба, самі знайдуть.

– А якщо ні?

– Тоді ми тут оселимося.

– Що прямо тут?

Перепитав ведмедик, тільки його очі вже так  зійшлися, що майже притулися  один до одного, йому враз запаморочилося в  голові і він впав.

Ну  от, ще й гулю на лобі набив – промовив до Сльозинок. Та відповіді не було.

Ей, ви де сховалися – продовжував ведмедик, тепер і вас шукати доведеться…

Подивився навколо, а навколо… квітів так багато, а всі такі пахнючі, аж з’їсти їх хочеться, так солодко пахнуть. Ой, вибач, квітко, мало тебе не стоптав – примовляв Ло, обережно підіймаючи пелюсточки Підсніжника. Бо подумав, було, що його мама та братики з сестричками, може теж  шукаються, тобто ховаються. Так і ходив лісовою Галявою і обережно припіднімав майже кожну квітку, кожен листочок, який щойно  прокинувся і ледь зазеленів.

Подекуди  ще лежав сніг, ведмедик ставав своїми лапками на його м’яку ковдру та враз прискорював ходу. Ой, пече – казав і чимшвидше йшов.

Потічок  майже цілий день  спостерігав за ведмедиком і нарешті наважився спитати: А ти як сюди потрапив з мого сну?

Ведмедик відсахнувся та миттю заховався позаду дерева.

Та не бійся ти мене.

А я не бо-ю-ю-ся. Лише трішки. І це тому, що не бачу тебе.

Та я Сніжинка, памятаєш?

Ні, я такої не знаю. Я Жинку знаю. А ти де заховався?

Я не ховаюсь, тут я, тут.

Де, тут?

Та під берегом, зачепився за коріння дерева  за котрим ти стоїш.

Ведмедик поволі підійшов до краю берега і вдивляється, але нікого не бачить окрім води. Тоді Потічок вискакує на нього краплинами, дуже схожими на Сльозинки  вигукуючи:

Ось тут!

Та ти геть мокрий! Не боїшся застудитись?

Ні,  я ж Потічок.

А що Потічки ніколи не хворіють?

Ніколи, ніколи.

Шкода.

Хіба бути хворим це добре?

Та ні, але добре, коли мама готує тобі гарячого чаю, годує смачним, солодким медом і цукерками, а ще цілий день сидить поруч тебе… А чого ти там сидиш?

Та вже збирався йти.

Куди?

  До мами.

Також загубився?

Ага.

А давай ми разом будемо шукати дорогу до мами. Ти    попри берег Річки, а я впродовж.

Добре, так веселіше.

А що Жинка це справді ти?

Не знаю точно, але точно знаю що ти мені снився. Ну добре, побігли.

Радо вигукнув Потічок і плигнув у вихор найбільших річкових хвиль тай зник.

Ведмедик  тільки встиг помітити великі та маленькі кола на поверхні води. А казав, що разом будемо йти. – подумав  і пішов  по краєчку берега знову похнюпивши носа.

Так і вечір настав.

Я все ще не відшукався – думав  маленький Ло, і мрійливо дивився на небо, яке заховало Сонечко.  Тепер  Сонечку також треба шукатися.  Ох, швидше б мене знайшли, – думав ведмедик, – але, як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно… L

Заплакав, і тут з кутиків його великих, чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися по шерснатих щоках і  залізли на волого носика. Всілися там, тай сидять – Місяць на гачечок ловлять. Зловили і тут їм захотілося розгойдати його, аби покататися, як на гойдалці. Біб-бом, Бім-бом… – заспівали і крикнули – гей Зорі, ану в таночок! Підморгнули Зірочки сяйвом і закружляли у  вологих очах ведмедика, закружляли на ціле-цілюще небо, таке велике-превелике…Та враз Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися що це коїться на його носику.

Сльозинки! – радісно вигукнув, – відшукалися!

Усміхнувся  солодше за мед.

– Ну, от, бачиш, ми відшукалися і ти неодмінно знайдешся. А тепер спи, ми колискову тобі заспіваємо:

Бім-бом, Бім-бом…

Спи маленьке ведмежа.

Очки  закривай,

Бім-бай, бім-бай…

Що, спить? – промовила одна з близнючок  Сльозинок.

Ага – відповіла друга.

– То цссс-сс-с…

Добре

 

Водорість та Пісочок

Тим часом Потічок доплив аж до самого Моря. Він же не подумав, що ведмедик біжить, а не пливе і то набагато повільніше.

Наш бешкетник ще ніколи не бачив таких великих хвиль і так багато Риб. Та найбільше його  увагу привернула  кольорова травичка. Від тих кольорів, здається водичку, ніби хтось зафарбив. Довго роздивлявся Потічок яскравий ребус, аж поки  найстарша Хвиля не сказала, що ту красуню звати Водорість. Потічку подобалось за нею спостерігати та найбільше слухати про неї розповіді. Якось Хвиля, гойдаючи його на своїх сивих вусах,  розказала  таке:

Водорість народжує бульбашку, хапаючи сонячні  промені. Тому Водорість завжди тягнеться  своїми ручками догори. Але одного дня вона стала зовсім сумненькою. Сумувала, бо жила одна у такому великому Морі і заплакала. А білому Пісочку, що непорушно лежав собі на дні,  стало шкода її. Йому так дуже хотілося її розвеселити, та не знав як. І подумав – я станцюю свій улюблений танок для неї. І раптом у воді закрутилася кулька маленьких піщинок. Ті піщинки одна за одною посідали на її кучеряві листочки. Водорість похлопала очками туди-сюди, їй стало лоскотно і вона засміялася, так щиро і голосно. Але згодом знову заплакала.

– Чому ти плачеш? – спитав у неї  Пісочок

–  Бо я зовсім саменька. А мої мама і тато, братики й сестрички...

–  Де вони?

– Захворіли.

– Вони захворіли?

– Так. Захворіли, бо не могли ловити промені  Сонечка.

– А куди поділися промені?

– Їх застелила велика, чорна пляма  на поверхні моря.

Тоді  Пісочок подумав і сказав:

–  Давай я буду вашим  сонечком.

Водорість усміхнулася й промовила:

– Ти дуже хороший Пісочку, але нам  треба Сонечко. Якщо не буде Сонечка, то не буде й нас. А якщо не буде нас  – Море не зможе дихати. Воно дихає  бульбашками.

– А що в тих бульбашках?

–  Повітря.

– То що, всі Риби помруть, бо у Моря не буде повітря? То що ж буде? – зацікавлено питав Пісочок.

–  Не буде свіжого Вітерцю на березі.

–  А навіщо берегові свіжий Вітерець?

–  Аби було легко дихати...

Допитливий  Пісочок дуже нагадує мене – подумав Потічок, слухаючи,  бо  йому також   цікаво усе на світі: нащо Морю дихати?  Що то за велика пляма на його поверхні і хто її зробив? Де закінчується Море?

 

Знайомство Потічка,  Пісочка та Сонечка

А ще Пісочку було дуже цікаво познайомитись  з Океаном, а Потічку з – Пісочком. І як зазвичай, це сталося зовсім несподівано. Нещодавно, дві великі риби пропливали повз Пісочка та й  розмовляли між собою.  Він  не хотів підслухувати їх розмову. Але зовсім випадково почув, що Море закінчується на початку Океану. Тому вирішив у  своєму таночку прогулятися до самого кордону Моря з Океаном. Він крутився увихорі хвилі, яка, наче несла його.

Маленькій хвилі було цікаво гратися з його піщинками, а Пісочку – з її течією. Тепер  вони мандрували удвох.

І нарешті Пісочок спитав у хвилі:

–  Ти хто?

–  Хвиля.

–  Тебе звати Хвиля? Але у Моря багато хвиль.

–  Я особлива хвиля.

–  Як це?

–  Я хвиля маленького Потічка.

–  А де твій Потічок?

–  Я ї є Потічок.

–  То ти Хвиля, чи Потічок?

– Потічок. Який не послухав маму-Гору і  поплив спочатку у Річку, потім у  Море, а тепер ось, гублюся в  Океані.

– Хіба ми не в Морі?

Здивовано запитав Пісочок.

– Ні, ми в Океані.

– А як ти знаєш?

– А мені, он та, велика Хвиля прошепотіла на вушко. А хочеш я тебе винесу на поверхню Океану і ти сам усе побачиш?

Спитав  Потічок?

– Звісно!

Відказав  і аж заструменів Пісочок. 

Тоді Пісочок уперше побачив поверхню Океану. Вода потихеньку собі хлюпала, хлюпала, хлюпала... і колихала Зірочки, які пірнали у глибину, бо була ніч. Пісочок так захопився, що й не помітив, як його підхопила велика хвиля і понесла, у якій  маленький Потічок загубився. Адже він також Океан, тільки маленький. Хвиля несла його довго-довго, адже Океан дуже великий – широкий та глибокий, набагато більше за Море. Несла його хвиля аж поки не настав ранок. Тоді Пісочок уперше побачив, як прокидається Сонечко, і захотів з ним познайомитись. Як тільки-но він про це подумав, як велика хвиля прилинула до берега і лишила його там. Після знайомства з Сонечком білий Пісочок став жовто-золотистим – засмаг. Вони ще довго розмовляли з промінчиками, аж поки йому не стало дуже спекотно. Тоді він згадав Водорість і її бульбашки, котрими дихає Море, аби на березі продував свіжий вітерець.

А ще він подумав – неможна, аби  на поверхні Моря та Океану плавали чорні плями. Хоч в і не знав звідки вони беруться.

 

Дощик

А Потічок, як завше,  весело плавав собі. Може навіть і не сумував за  чарівним Лісом, хіба що за мамою. Часом згадував ведмедика Ло, та тільки до якого берега не линув ніде його не бачив.  Певно, знову загубився – думав.  

Та одного дня Сонечко запросило його у  гості на Небо. І раптом. Над водою  з’явилася маленька, біла Хмаринка. Вона піднялася високо-високо. Це промінчики Сонечка подружилися  з хвилею Потічка і їхня дружба перетворилась на Хмаринку. Вона наче цукрова вата літала-літала і роздивлялася усе навколо. Було цікаво дивитися згори на Землю. А найбільше було цікаво підлетіти ближче до Сонечка. Тож Хмаринка  піднімалася все вище й вище. Аж поки не змогла торкнутися своїми пухкими ручками Сонечка. І тоді їй стало дуже тепло.

Сонечко, чому ти таке гаряче? – спитала Хмаринка.

А Сонечко усміхнулося і відказало – аби обігрівати Землю.

–  А можна мені підійти ближче і  подивитися на тебе?

– Звісно, що можна.

Та  як тільки-но Хмаринка заглянула украсиві очка Сонечка, то насупилась, зщуривши носика і заплакала. Вітер  підхопив її своїм вихором і поніс  далеко-далеко, туди де живе чарівний Ліс. Хмаринка над ним плакала. Це йшов Дощик. А дорогою  він запримітив знайомого ведмедика, котрий  брів попри берег і все ще видивлявся Потічка. Тоді Потічок-дощик маленькою краплинкою, трішки вологішою і теплішою за Жинку, трішки холоднішою за Сльозинки всівся йому на щіщки і поцілував носика, примовляючи – привіт, друже, як тобі не важко мене нести?

Потічок! – вигукнув ведмедик, де ти так довго ховався?

Ой я не ховався, я плавав у Річці, потім у Морі, в Океані, познайомився з Водорістю, з милим Пісочком, Сонечком от тепер йду до дому. А ти так і не відшукався?

Ні, засмучено покивав головою.

Та нічого, ти неодмінно відшукаєшся. А я буду час від часу до тебе приходити. Ти тільки не сумуй, добре? Бувай, Ло.

І зник, наче змішався з усіма на світі краплями Дощу.

 

Песіка Лизанка

Наступного ранку ведмедик уперше зустрів весняну  Зорю, вона і вчора до нього приходила, та він ще спав. Вона завжди приходить  тихо-тихесенько, так, аби не розбудити – гладить   рожевими поцілунками гарячого Сонечка і прицмокує, коли ще солодко сопеш собі, сни ганяєш полем у країні Мрій.  Та враз Зоря визирає зі сну і кличе за собою.  Така запашна, така м’яка на дотик, як цукрова вата, ще й солодка… бере  за руку і веде.

Близнючки Сльозинки прокинулися перші. Затріпотіли з промінцями, подивилися на себе у блиску ведмедикових оченят і вже було хотіли затанцювати на його носику, як хтось лагідно промовив: г-г-г-а-а-в-в.

Ой, а хто це таке? – здивовано спитали Сльозинки перекидаючись поглядом одна з одною – отак брали і кидали то сюди, то туди… Протерли ведмедику очі, які ледь відкрилися, і тикнули його носиком  до незнайомця, мовляв воно таке ж волохате, як ти, то певно твій родич.

– А ти… а ти хто?

Нарешті спитав ведмедик.

– Гав.

– Тебе звуть Гав? А я – Ло.

– Гав.

– А що ти тут робиш?

– Гав.

– Та знаю, ти Гав, а я  – Ло.

– Гав.

Ведмедик  дивився на Гаву і думав: якесь  воно дивне і таке волохате. У  мене хоч вуха не такі великі… Оглянувся  позаду себе так аби роздивитись  свою спинку, а потім додав  подумки  – і хвостик не такий  патлатий… А в нього ніс кудись провалився в обличчя, лише одні ямочки визирають, і як так можна дихати? А очі які великі. Та й ще воно говорити не вміє тільки гавати… Сльозинки кажуть, що це моя рідня. Ну, волохате, майже як я, трішки менше, зате я вищий і сильніший. А ще воно, мабуть теж шукається? Ой…

Сльозинки, ви де? Сльозинки, ви де, вилазьте?!

Не  хочемо – відповіли в один голос.

– Як це не хочете?

– А так, набридло рюмсати.

– А мені не набридло, думаєте? Ану вилазьте!

– Не виліземо. Ти подивися на те Гаву, таке мале, а таке щасливе.

– Щасливе?

Здивовано перепитав Ло.

– А яке це щасливе?

– Ну, це таке… таке, як Гав.

А маленьке Гав  хвостиком вертить  то сюди, то туди, стрибає, бігає по Галявині, принюхується до усього живого, з усіма знайомиться. До ведмедика прибіжить погаває і знову  промені Сонечка ловить. Отак стане підніме маленьку голівку, призіщурить оченята і тягне промінець мов ниточку. А коли зів’є  золотий клубочок, то біжить швидко до ведмедика з висунутим язичком.

І ти не втомилося стільки бігати? –  спитав ведмедик, сумно сидячи на пеньочку.

– Гав-в…

Промовило, підійшло  ближче, зупинилося та дивиться на Ло своїми великими добрими-предобрими очима і за мить облизує ведмедиків носик.

– Ей, ти чого? То мої Сльозинки. Я тобі їх не віддам.

Та  певно Гаві  байдуже, підстрибує і снує золотою ниточкою  сумне обличчя ведмедика. Аж поки ведмедик не засміявся від лоскоту благаючи Гаву припинити. Тепер вони перекидалися на Галявині і стрибали і бігали….  Коли нарешті сіли відпочити ведмедик подумав –  а Щастя веселе, набагато веселіше, ніж Сум. Мабуть Сум нещасний, бо не вміє радіти, треба буде поділитися з ним золотою ниточкою.

Лежить  Ло, а поруч – Гав. Так тихо, певно Галявина і Ліс готуються до зустрічі з нічкою. Правда Хропіння Сльозинок  трішки порушує тишину, але вона не ображається, вона хороша. Ведмедик думає – і що? Ну що, говорити воно не вміє, або не хоче, зате, зате познайомило мене з Щастям. Та я зовсім не сам – несподівано усвідомив ведмедик. Навколо багато-багато… друзів. А тоді ведмедик погладив Гаву по голівці і спитав – а ти хлопчик, чи дівчинка?

Та  Гав спало. Певно, дівчинка – думав Ло, – а я хлопчик, хлопчики ж більші за дівчаток.

– Я Песіка.

Враз  промовило Гав.

– Що? Ти вмієш говорити?

– Так.

– А чого ж ти до цих пір мовчала?

– Бо мені більше подобається гавати, я ж собачка.

Песіка знов завертіла хвостиком, підсунулась ближче до ведмедика і неочікувано облизнула його носик, та з такими сяючими зірочками в очах, що ведмедик аж почервонів – присоромився, вона ж дівчинка. Не знав що й сказати, лише опустив голівку тріпочучи вушками від Щастя. Стиха промовив – Лизанка. Ти Песіка Лизанка.

Так вони усі разом і заснули: Ло, Щастя і Песіка Лизанка.

 

Сміливіший за всіх на світі

 

У обіймах Щастя Лизанка та ведмедик проспали до самого ранку. А сьогоднішній день пообіцяв бути ще теплішим. Ведмедик думав: мої мама, братики та сестрички, давно мали прокинутись, отже скоро ми знайдемось. День справді був теплішим, але разом з тим і голоднішим.

Ло  було просив свого животика не бурчати, але животик наполегливо сердився вимагаючи їжі. І де шукати ту їжу? – подумав вголос ведмедик.

– А що ти любиш більше?

Спитала Лизанка.

– Їсти.

– Тоді, що ти любиш найбільше їсти?

– Те, що мені приготує мама.

– Такий великий, а такий безпорадний.

– А ти… а ти така… Лизанка.

Насупившись, відповів Ло.

– Я точно знаю, що дома вирощені огірки моєї хазяйки найсмачніші в світі, а ще шматочки свіженької картоплі і помідори…

Ведмедик  слухав, слухав і нарешті стиха  промовив:

– Знаєш, огірки я точно не люблю, мабуть.

– Тоді солодкі ягідки ти певно любиш?

– О, якщо солодкі, то люблю, це точно. А де їх взяти?

– Де? Ну… мені їх завжди давала Зірочка, прямісінько до ротика. Я лоскотно облизувала її пальчики, а вона тоді сміялася і давала ще.

– Зірочка?

– Так, Зірочка – моя хазяйка.

Та ні, Зірочка це моя чарівничка. І я відкрию тобі секрет, тільки ти нікому не кажи, добре?

– Та добре, добре, кажи вже.

– Так от я насправді не загубився, я насправді дуже сміливий ведмедик, – гордо говорив Ло, аж зашарівся, – бо пішов у пошуки маленької чарівниці.

– А її що вкрали?

– Та ні, вона пішла до Джерельця, яке живе у Лсі і не повернулась.

Як так?

Ось так. Може цей Ліс зачарований?

Може.

Бр-р-р-р-р…

Що  це? – нашарахнувшись  спитав Ло.

Не  знаю – боязко помахуючи хвостиком  відказала Лизанка. Стихло. Так от,  – продовжив Ло…

Бр-р-р-р…

Та  що це? Мені страшно – промовив  і прикрив очка лапками, ховаючись за Песікою.

– А я знаю? Думаєш, я знаю?

Бр-р-р-р… бр-р-р-бур-бур-р-р…

Гав-гав-гав… – загомоніла Лизанка, сподіваючись налякати  Бр-р-р. Так воно і замовкло.

Вилазь  – промовила Лизанка до ведмедика.

– Що уже все?

– Все-все… а казав, що сміливий.

– Я, та я… сміливіший за всіх на світі. Але цей Бр-р, трішки мене налякав.

Ведмедик  розплющив очі, відсунув лапки отак помаленьку з чола на носик, оглянувся довкола, потім опустив на живіт.

Бр-р-р, бур-бур- р-р-р…

Та  так голосно Бр-р.. пробуркав, що Ло зірвався з місця і побіг  до найближчого куща. Але Бр-р, наче його переслідував.

Ло! – гукнула Песіка, – я знаю хто це.

– Хто?

У відповідь почулось з-за куща.

– Твій животик.

Ло  підвівся, подивився на себе і стиха  промовив – ну, і  чого ти розбуркався?

– Лизанко, він каже, що хоче їсти.

– Мій також. От би тепер опинитися  поруч Зірочки. Мабуть вона мене вже шукає…

– Що, і ти шукаєшся?

– Та шукаюся, шукаюся…

– А у твоєї Зірочки є уява.

Є.

А як її звати?

Кого?

Уяву твоєї Зірочки?

Веселка?

Оце так…

Вони  так заговорилися думками, що геть забули про голод, навіть Бр-р уважно слухав, не перебивав.      

 

А тим часом, на другому боці нашої казки, вірніше Книжки, ще з осені почали  відбуватись  зовсім інші події. Виявляється її можна читати з двох боків. А все тому, що кінець та початок ніяк не могли дійти згоди, кому починати, а кому закінчувати. Тож вирішили розійтись у різні боки, хто першим дійде до середини, той і переможе.

Та жартую, захотілось тебе відволікти. А то дітям треба інколи і відпочивати, а не тільки читати казки. Тай олівці певно втомились, нехай трішки посплять у своїй картонній хатці.  Та певно, вони такі ж непосидючі, як і Зірочка. Бо  враз Простий олівець підплигнув, покотився, покотився... перекинувся з боку на бік і звідки не візьмись, у нього з’явилися ніжки  та ручки. Почав своїм гострим носиком щось малювати.  А його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили до нього, приспівуючи:

Ми  кольорові олівці,

Чарівні, чарівні.

Казку будемо малювати.

Щоб було діткам,

Що  читати...

Ми  кольорові олівці,

Чарівні, чарівні.

Казку будемо малювати.

Щоб було діткам,

Що  читати... 

А насправді  кожна  зима для Зірочки наче маленьке та нелегке випробування. Навіть кімната стає сумною. І все тому…

 

Світлана КЕДИК

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Media

{YouTube}https://youtu.be/T7FG3A1PiRw{/YouTube} ЗІРОЧКА Світлана Кедик