Субота, 19 березня 2016 10:57

ЗІРОЧКА. Чарівний Чайничок

Written by
ЗІРОЧКА. Чарівний Чайничок ЗІРОЧКА. Чарівний Чайничок Світлана Кедик

ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК

 

Частина ІІ  (Частина І)

Чарівний Чайничок

Ну от, знову мене залишили на підвіконні не давши попити – подумала Квітка бузкового кольору.

 

А без води її зелене листячко безпорадно хнюпить носика, запал квіточок поволі гасне, і фіолетові, маленькі лампочки губляться у темно-синій фарбі ночі, яка крізь вікно заходить всередину кімнати після того, як Сонечко вкладається спатки.  Ніч бродить сном по куточках, заколисуючи маленьку дівчинку на ім’я Зірочка. А Квіточка терпляче чекає ранку, бо тоді за склом на ще зеленій траві, та листочках дерев з’являється справжнісінька, мокра роса. Їй би бодай хоч подивитись на неї, то вже краще.

Зірочка хороша дівчинка. Але вже ось, майже тиждень,  ходила сумною і геть забула про свою улюблену Квіточку. Ніхто не вмів утішити дитину крім Світлинки, та тими днями зникла її розрада, просто розчинилася в осінньому Небі. Кожної ночі Зірочці снилося ціле море Світлинок, але серед них усіх не було її Світлинки. Тому прокидаючись, з кожним днем,  вона ставала дедалі сумнішою. Зранку до Ночі вишукувала у куточках неба Світлинку, сподіваючись, що вона ось-ось вигляне, усміхнеться, як завжди,  лоскочучи носика своїй земній подружці, і вже разом вони щодуху бігтимуть Полем, яке за селом.  Та Світлинка не приходила, здавалось, зникла назавжди.  Усе в домі сумувало – батьки, іграшки, котик Кисьпер… Бо Зірочка не галасувала, як завжди, не сміялась,  а тихенько сиділа собі біля вікна та чекала, коли Світинка постукає у шибку своїми гаряче-ласкавими пальчиками.

Поруч, на підвіконнику де жила Квіточка в горщику, звідки не візьмись,   з’явився Чайничок. Чайничок вихвалявся своїми червоними боками, виблискуючи на Сонечку. Квіточка на нього дивилася і думала – він напевно наповнений водою, то попрошу нехай трішки нахилить свого носика до мене, мені зовсім небагато, хоча б краплиночку води – подумала і сказала – любий Чайничку, будь такий ласкавий, дай мені водички попити.  І стала чекати відповіді. Але Чайничок непорушно стояв собі, навіть не поворухнувся, навіть очками не моргнув. Квітка геть зів’яла і вирішила – якщо помру, то хоч у променях Сонця.

А Зірочка впіймала себе на думці, що підслуховує чиюсь розмову, було хотіла піднятись тай піти, коли раптом глянула на свою улюблену Квіточку і вигукнула – пробач, моя люба, я геть про тебе забула, і ось ти зав’яла!

Але Квітка не чула тих слів, бо вже непритомною була. Маленька квапливо вхопила рученьками Чайничок  і з його носика полилась соковита, чиста водичка. Квіточка почала відчувати, як її корінці п’ють і дають пити листочкам. За мить бузкова Квіточка засвітилась грайливими лампочками, а вуста дівчинки – усмішкою.

Так Квіточка стала новою втіхою Зірочки і вже разом вони стали чекати на Світлинку, яка кожної осені вкладалася  спатки  в пухке мамине ліжечко, вона ж весняно-літній сонячний промінчик.

А Чайничок той був чарівним, бо вода з нього нікуди не зникала, аж до самого літа  був наповнений. А якщо добре придивитись, то можна розгледіти, як в самій глибині Чайничка  живе веселковий світ,  дружби, сміху, радості, добра, ласки… справжнісінький світ дитячого щастя. Тож Зірочка кожного ранку поливала Квіточку своєю любов’ю з чарівного Чайничка, і вона росла  неймовірно красива, запашна та квітуча.

 

Той, котрий живе за вікном

Чайничок любив дивитися через вікно на осінь. Йому здавалося, що його погляд здатен зігріти холод зими і так скоріше прийде весна. І тоді Зірочка знову буде веселою.

Уже пішов сніг а він, як завжди, непорушно стояв собі на підвіконні. Інколи відкривав оченята і оглядав кімнату Зірочки. Та найчастіше, майже завжди, милувався  Тим, котрий жив за вікном. Той був дуже красивим. Якби мені хоч трішки бути схожим на Нього – думав Чайничок. Кожного вечора, як тільки-но, в кімнаті запалювались вогні Той  починав світитись незрозумілим для Чайничка сяйвом. Те сяйво поволі заходило променями через скло і сідало на підвіконня коло Чайничка. Тоді Чайничок думав – може мені запросити Того в гості, тим більше, що зараз зима і певно йому там холодно, по той бік вікна?

Чайничок був дуже хорошим чайничком. Зовсім не схожий на річ, якою користуються на кухні. А може не потрібний. Ну як він може бути комусь потрібний, коли в домі де він колись був ніхто уже давно не жив. І тільки чари маленької Зірочки змогли його знайти по той бік вікна одного прекрасного дня. Тому не дивно, що завжди дивлячись через скло Чайничок  співчував Тому, котрий одиноко собі сидів і дивився на нього таким благаючим поглядом. Як же мені його впустити? –  задумався Чайничок. Треба, аби Зірочка відчинила вікно, – продовжував думку, – тільки як їй про це сказати? І ти не повіриш, але Чайничок промовив до дівчинки – Зірочко.

Та так тихо, що Зірочка не розчула, і далі гралася зі своєю улюбленою лялькою Наталкою. А Наталка була вередливою і дуже перебірливою в одежі. Тож Зірочка старанно шила одяг для неї, відрізавши шматок тканини зі свого платтячка. Отак прикладе до  порцелянової модниці спідничку обдивиться, позначить що і як зашивати... а вже тоді вирізає і біжить до мами, аби вона дала голку та нитку. А мама скільки разів просила свою Зірочку не різати  платтячка і все марно. Бо Зірочка подивиться в глибокі мамині очі, поморгає своїми довгими віями, усміхнеться ледь помітно і промовить, так підлещуючись – ну, Мам-о-о-о...  І що тут мамі вдіяти, лише обійняти  доцю, усміхаючись у відповідь.

Тож у своїй клопіткій праці Зірочка ніякої уваги не звертала на Чайничок.

А Той же стоїть за вікном і чекає. Ну нічого не вдієш, навіть не засвистиш, як бувало на плиті від гарячого полум’я  вогника. Ото ми гралися з ним – весело згадав Чайничок і аж підстрибнув. Коли тут на шурхіт Зірочка повернула голівку та підбігла до вікна. Виявилося, що Горобець  зовсім засніжений стукав об вікно своїм маленьким дзьобиком.

Тепер вона обов’язково відчинить вікно і Той зайде до кімнати – подумки зрадів Чайничок. Тільки Горобець влетів, а Того за вікном уже не було.

Чайничок засмутився, і похнюпив свого мокрого носика, щойно поливши Квіточку. Сидів собі на підвіконні і час від часу дивився в куточок де  оселилось пташенятко.

Певно, Той образився – розмірковував Чайничок. І раптом помітив, як Той сидить за вікном. Ти хто! – гукнув йому Чайничок.

– Я  Той, котрий сидить за вікном.

Почулось у відповідь.

– А чого ти там сидиш?

– Бо ти сидиш.

– А як тебе звати?

– Чайничок.

– Дивно, я також Чайничок. Але я чарівний Чайничок.

– І я чарівний.

Задоволено промовив Той що за вікном.

– Знаєш, ти дуже гарний.

– Ти також гарний.

– А що в тебе за цяточки такі повсюди?

– Це тому, що Зірочка тебе фарбами розмалювала.

– Мене?

Здивовано спитав Чайничок.

– Так, адже я твоє відзеркалення.

– А як це, відзеркалення?

– Ну ти сидиш і бачиш на склі своє відображення.

– То тебе звати Відображення?

Геть нічого не втямивши спитав Чайничок, а давай, Відображення, будемо дружити.

– Давай, тільки за однієї умови, що ти завжди будеш веселим та радісним, бо мені вже набридло самому сумувати за склом і час від часу хнюпити носика.

– Добре.

– Задоволено відказав Чайничок.

З того часу чарівний Чайничок та Відображення  стали дружити. Поки в кімнаті горіло світло, то вони розмовляли про все на світі, а коли ставало темно, то дивились на зоряне, морозне небо. Ще зовсім трішки, ну трішки, вже ось тиждень, як зима розпочалася, так Зірочка казала, і знову настане весна. Світлинка прокинеться, то ми разом з Зірочкою та Світлинкою будемо ходити до Джерельця за найсмачнішою Водою у світі... – розказував Чайничок  Відображенню.

Тільки дні минали, а весна не приходила. Певно десь заблукала, може коли через Ліс ішла? Ох і довго вона мандрувала…

 

Світлинка повернулася

Бом-бом-бом…Бом-бом-бом, бом-бом-бом-м-м-м…

Чайничок слухав цю дивну Мелодію, яка легеньким стукотом бриніла назовні. Ні, спочатку Мелодія повільно стікала по склу вимальовуючи мокрі стежечки, а потім кудись зникала. Чайничок розпитував Відображення, адже йому було  краще видно по той бік вікна, куди вона дівається. Тож Відображення старанно, як тільки міг, нахилявся до низу своїм красивим носиком і спостерігав за Мелодією. А Мелодія прозора – каже Відображення, – уявляєш, вона падає до низу. Там її підхоплюють сніжинки і розчиняються у ній ледь чутним дзенькотом та легеньким хлюпотом. Певно, Мелодія чарівниця.

– Що, справді?

Здивовано та захоплено питав Чайничок.

– Так.

– Мабуть, це дуже красиво. А про що співає Мелодія, ти не чуєш її слів?

Відображення задумався – і  як це мені самому не спало на думку послухати слова пісеньки, яку співає Мелодія? Тож, спробую.

Відображення підсунувся на самісінький краєчок підвіконня і почав прислуховуватись.

Кап-кап-кап…

Пускаються краплиночки дощу.

Жу-жу-жу…

Жужить струмочок в нашому садку.

Бом-бом-бом…

Сніжиночки кружляють у танку

І пісеньку співають про весну –

Ля, ля-ля-ля-ля-ля, ля, ля-ля-ля-ляля,

Ляляля –ляляля, ляляляляляля, ля-ля-ля-ля-ля…

Як це чудово! – радісно вигукнув Відображення і все до єдиного слова переказав Чайничку.

Та Чайничок  був допитливим і тепер йому було цікаво – а чому Мелодія співає?

Так пройшов день. Зимове Сонечко, як завжди, посміхнулось Чайничку, Квіточці  та Відображенню надіславши їм свій вечірній поцілунок, котрий кожного разу ловила Зірочка. Отак стане на стільчика коло вікна, простягне рученьки до оранжевого Неба і каже Сонечку: любе Сонечко, твій вчорашній поцілунок я випадково проковтнула, будь- ласка, надішли мені ще один, я старанно прикладу його до своїх щічок, точнісінько так, як вчила мама. Мама каже, що тоді  мої щічки рум’яніші, красивіші… як у тебе.

Сонечко посміхалося ласкаво по-зимовому і легеньким подихом вітру надсилало поцілунок Зірочці та її друзям.

Дуже часто поцілунок щипав носика, особливо Відображенню, а ще частіше бігав по снігові, який те й робив, що тільки  задоволено рипів у казкових променях вечірнього Сонця. А ще виблискував райдужними колами – малими та великими.

І нарешті з’являються Зорі. Тоді Зірочка зовсім не хотіла спатки, адже вона Зірочка, хоч і маленька. Та все одно підлітала в уяві до своїх ясних родичів і протягом цілого сну гуляла стежками прекрасного Неба. Бувало блукала між планетами, та найчастіше дразнила Місяць його повною пихатістю. От і не дивно, що кожного разу прокидалася маленька осяяна, тільки вуглики-очі блистіли своєю загадковою чорнизною.

А цього ранку, Зірочку розбудив Горобець. Він кружляв коло вікна  і стукотів дзьобиком об скло. Маленька ліниво злізла з ліжечка, так аби не розбудити Кисьпера – свого котика, всілася на підвіконні, потираючи оченята, коло Квіточки та Чайничка.

Ну, привіт, мої любі, виспались? – спитала дівчинка.

Так – розкриваючи пелюсточки прошепотіла Квіточка.

А я трішки зморений – промовив Чайничок.

– А чому?

Зацікавлено спитала Зірочка.

– Та я… я цілісіньку ніч мріяв зустрітись з Мелодією.

– Ти що, полюбив її?

– Ага.

Засоромлено відказав Чайничок, та так, що аж став вогняно-червоним і було чути, як водичка у ньому по-дивному хвилюється…

– А хіба, мріяти це така важка праця?

Втрутилась в розмову Квіточка.

– Ні, це дуже приємно і радісно, та коли мрієш, то зазвичай не спиш.

– Справді? А як це мріяти, що тоді робиш? Я думала, що вночі всі тільки сплять…

Питала Квіточка і з глибоким задоволенням дивилася на Відображення, котрий аж сяяв по той бік вікна, час від часу підморгував Квіточці

– Тоді… тоді ти просто мрієш.

Розгублено відказав Чайничок.

Це так красиво – думала Квіточка і ніяковіла від чудернацьких поглядів Відображення.

А Горобець все ще тріпотів крильцями коло скла. І може Друзі не звернули б на нього увагу, коли б він не вигукнув: Весна! Весна!

Де вона? – спитав Чайничок. Так ось же, сидить у куточку нашої кімнати – промовила Зірочка відчинивши вікно. Всі озирнулися і аж зачарувалися. У Чайничка дух перехопило, Відображення зблід, а Квіточка запашним ароматом полонила все навколо. І тільки Зірочка стрибала у променях сліпучого сяйва та сміялася так голосно, щиро, що на гомін вбігла мама до кімнати, нічого не питала тільки зачаровано дивилася.

– Мамо! Мамочко, дивись! Світлинка повернулася.

– Ну звісно, моє Сонечко. :)

А Кисьпер все ще солодко муркотав...

 

Дивний аромат

З поверненням Світлинки у кімнаті посвітлішало та й у душі також. Вже через деякий час, як тільки-но зійшов сніг і зацвіли перші  квіти Зірочка з друзями побігла до Галявини за якою  попід самою горою  кожною року Джерельце  народжувало  новий Потічок, такий самий, але новий. І як відомо усі Потічки бешкетники – тільки  те роблять, що від мами втікають. Зірочці подобалась чиста Потічкова водичка, а надто Чайничку. Адже цієї весни він уперше прийшов з дівчинкою наповнити себе чарами. Якщо налити  аж до носика, то вистачить надовго і мені і Відображенню і Квіточці… – думав Чайничок.

А Галявина цілу зиму  спить в обіймах коханого Лісу. Протягом  цього часу він любляче  має дивитися на свою сплячу красуню. Але це  варте отого весняного поцілунку, який триватиме протягом літа і навіть осені.

Сніг  ніжно голубить землю, яка тремтінням стогне під дзюрчанням його вод і  захоплено ковтає кожну краплину вологи. Вибирається з-під  нього  вередливими рухами струмочків аби відпустити їх погуляти своїми просторами. Земля любить, коли Сніг розтікається по ній, розповзається… Бо тоді вона поглинає його кожним своїм корінцем. А далі… далі… далі вона розпускається. Але він цього вже не бачить. Бо проростає травою з її глибокого лона, пахне квітами.

От  і цієї весни Галявина прокинулась  в ще сонних його руках і легкому дотику Вітру, який наче злизував її  у голубому просторі неба і відносив кудись у забуття березневого літа. Галявина дбайливо гладила Ліс сонячними променями та промінчиками. Пестила кожний дотик його дерев’яних пальчиків і на мить завмирала, саме тоді коли він почав шепотіти до неї молоденькими, яскраво-зеленими листочками. Вона підкладала вушко і ловила кожен подих, який дмухав все сильніше і сильніше, наче навмисне поїв її теплом спільного Сонця, котре грайливо висіло над ними  і малювало свої думи у хмаринках. Протягом кількох днів Галявина зустрічала своїх діточок-квіточок, які поволі, але з великим бажанням  – поцілувати Сонце, піднімали свої рученьки та голівки з-під принишклого зимового холоду. Вони віталися з мамою і майоріли кольорами у квітковій весні. Вони гралися з Росою, з Вітром, Дощиком… Але надто любили вилазити з своїх ліжок вночі крадькома від мами, аби помилуватися Зорями. І якось Конвалія своїми ніжними білими пелюсточками розчула розмову Зірок про чудову квітку, яку цього літа має народити мама. То наша мама вагітна? – подумки спитала себе Конвалія і заснула серед самісінького неба Зірок. А зранку побігла до мами і тихо спитала – у нас буде сестричка? Так, моя люба –  відказала Галявина.

– І вона народиться красивішою за мене?

– Вона народиться особливою, як і ти.

– І так само пахнутиме як я?

– Так само п’янко, але інакше.

Пройшло небагато часу. Рівно стільки, скільки  мами чекають на народження дітей і ось серед зеленої трави в різноманітті  квітів перед носом Лісу  стоїть маленька Квітка. Старші діти з подивом дивляться на неї, а мама змінює пелени ранковою та вечірньою росою. Нічого особливого в ній нема  – думали дітки, таке саме стебельце, такі самі пелюсточки, і пуп’янок тільки ось звивається  маленькою ледь помітною голівкою. Навіть очей її не розгледиш, ні носика. І що вона від нас ховається?

Квітка  росла собі, і ось настав час, коли розквітла. Тої миті Вітер мало не задихнувся ковтаючи її запах. Він розносив його по всюди і сіяв разом з промінчиками. На неї всім було цікаво подивитися, торкнутися… То вона зашарілася від такої уваги і стала багряною, як і запах. Мабуть тому на узліссі  пашіло жаром. Аж так, що той жар своїм апетитним смаком донісся до підвіконня Зірочки, де вже кілька днів, як оселився Кактус.

Чарівний Чайничок  уперше побачив таку дивну Квітку і з цікавістю роздивлявся її, поки щось не вкололо його довгого носика. Боляче!  – вигукнув він.

– Вибач, я не хотів тебе вколоти.

– Не хотів, але вколов.

Жалівся Чайничок.

– Дай я погладжу те місце, де болить.

Чайничок  оглянув його  з усіх боків  і промовив:

– Знаєш, та нічого, я сам винен, бо аж занадто цікавий. А чого це в тебе так багато голок?

– Я сам над цим задумовуюсь, – похнюплено відповів Кактус, – усі квіти, як квіти – з листочками, стеблинками, а я… певно помилка Природи.

Відказав  і враз  між його голок скотилась  сльозинка і повільно присіла  на підвіконня.

– Та не засмучуйся ти. У Природи не може бути помилок.

– Правда?

– Звісно.

– Але я навіть не цвіту.

– Усе ще попереду.

Аж  тоді до них линула Світлинка і всім своїм літнім сяйвом  постукала у шибку. Шибка відчинилася подихом Вітру і в кімнату зайшов  дивний гість – аромат.

Голки Кактуса вмить змінилися в  кольорі, якось зажеврілися, спалахнули. Він глянув кудись далеко і спитав у Світлинки.

– А що там?

– Де?

– Там далеко.

Показував Кактус.

–Там живе Ліс і його Галявина.

– То це вони так гарно пахнуть?

–Ні це у них народилася незвичайна квітка.

– Яка?

– Незвичайна.

– А яка це незвичайна?

– Дивна.

– А яка це дивна?

– Цікава.

– О-о-о-о… Цікава. Цікава, напевно, прекрасна.

Чайничок  відчув легеньке тремтіння Кактусових голок, і пригадав себе в ту мить, коли усвідомив свою любов до Відображення. Він посміх-нувся і з радості  за нього  притулив свого носика у мокрому поцілунку, але вже не відчув болю, голки на мить стали ніжнішими і зовсім не колючими.

Сьогодні  вона розквітла – казала Світлинка. І до неї в гості йде багато квітів з усього світу. Несуть їй подарунки і захоплюються її красою.

Тоді  Кактус спитав:

– А можна і мені піти.

– Звісно, що можна.

– То ти мене проведеш?

– Проведу.

– Ні не піду.

Враз  похнюплено відказав Кактус.

– Але чому?

– Мені нічого їй подарувати.

– Ой… це ж треба. Та ти не сумуй, головне, що  прийдеш. Твій візит і буде для неї подарунком.

– Хіба вона, така прекрасна, захоче зі мною говорити?

– А ти піди і дізнаєшся.

Підбадьорював Чайничок.

Кактус  довго думав тай вирішив піти завтра зранку. Тож вкла-вся скоріше  спатки. Йому снилося ціле поле квітів серед яких росла Цікава. Така тендітна, така ніжна…

Коли  почувся стукіт і Світлинка, як завжди, з усмішкою прилетіла до кімнати Зірочки, прогнала сон усіх мешканців. Та тихо ти, – промовив Чайничок, – Зірочка ще спить.

– Та лише полоскочу її трішки.

– Полоскочеш як повернетесь.

– Ну добре. То ти вже готовий?

Спитала Світлинка у Кактуса.

– Так. Готовий.

– Бадьоро відповів і додав – Чайничку, дай мені в долоні трішки водички, а ти Світлинко  – досип теплої чарівності.

– А навіщо це тобі, ти ж не дуже любиш воду?

– Я люблю воду дуже-дуже, тільки пити її можу небагато. А це для неї J. Я вмию її ранковою росою чарівною-чарівною…

– Ох-х-х.. закохався з першого запаху. Як це прекрасно.

Сказав  Чайничок і ніжно притулився до свого  Відображення, а Відображення до нього.

Світлинка повела Кактуса потаємними стежками Казки   до нашої Галявини.

Ось вона, – показуючи гарячим розмаїттям Природи сказала Світлинка, – там серед тих квітів.

– Там?

Схвильовано перепитав Кактус.

– Та ти не переживай, я буду з тобою, буду палати твоєю усмішкою. Ну йди до неї.

Кактус  глибоко вдихнув, і пішов. Квіти  розступались перед ним і глузували  з його голок.

Нічого, – думав, він, – усе буде як найкраще. І от вона стоїть перед ним. Така, яка йому наснилася. Вмить його голочки затріпотіли.

– Привіт.

Нарешті Кактус промовив.

– Привіт.

Присоромлено  відказала Цікава

– Я, ось…  прийшов тебе привітати.

– Дякую.

– Не спіши дякувати, бо у мене немає для тебе подарунка, окрім, окрім… окрім цієї шубки з моїх колючих голок. А ти така… така красива.

Хвилюючись, промовив Кактус. І заплакав.

Цікава  подивилась на нього, усміхнулась, одягнула новий пода-рунок і сказала:

– Це просто диво. Надзвичайний подарунок. Мені дарували все, а до болю колючу шубку –  тільки ти.

А тоді вона нахиляється до нього своєю  багряною голівкою і цілує у щоку. Своїм поцілунком ковтає сльозину і  за мить на ніжних, червоних пелюсточках з’являється  роса. А по тому питає у нього – як тебе звуть?

– Кактус.

– А мене – Троянда.

– Хіба не Цікава?

Вона  посміхнулася.

– Для тебе – Цікава Троянда. Бо тепер я й справді цікава, набагато цікавіша ніж була. У мене для тебе також є подарунок.

– Для мене?

Здивовано перепитав.

– Ось на, тримай.

Простягла листочки-рученьки до нього. Від її легкого дотику його серденько затріпотіло, і засяяло усмішкою на вустах – маленьким рожевим пуп’янком, який  розквітав з кожним подихом і змішувався з запахом Цікавої Троянди породжуючи дивний аромат.

З того часу Кактус квітне, а Троянда має колючі голки.

 

Далі буде...

 

Світлана КЕДИК

 

 

Світлана Кедик

Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре. Живу, радію життю та дарую радість іншим. В 2012 році вийшла друком  книга жіночих одкровень  «Світ Добра». 2013 року «Світ Добра» був інсценізований в рамках творчого вечору.

Свого паперового втілення чекають кілька збірок для дорослих та дітей...

 

 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.