Живи! В моєму серці стільки місця,
Що ти розляжешся, як в морі.
Великий шмат ясного місяця.
На груди падатиме згорі.
Я одержима і безхмарне
Мене повіття обвило.
Писанням виблідлим безкарно
В сорочку виправну стягло.
Зелений чай я п`ю уранці,
Парує з чашки аромат.
А в горлі куці самозванці
З плеча знімають автомат.
Коли закінчиться війна
І ти повернешся додому
То вип`єш доброго вина,
Приляжеш миттю від утоми.
Маля у колисці –
Все плаче, кричить,
Маля ще й не мислить…
А мама не спить:
***
На скатертині неба рожева пишнота…
Як здоба, що запилена рум`янцем
З обкладинки, що у святковім глянці,
Чаруюча та не їстивна смакота.
Квітневим днем стояла сонячно,
прозоро струменем в долонях.
Ти говорив:
Друзки.
Так і лишились лежати – мої невидимі грати. Затисли руки у своїх дерев’яних обіймах,
груди…
затисли без подиху, без жадання.
…Твої вуста солодкі я цілую, бо гріх не цілувати їх. В своїй уяві я малюю, час прожитих потіх. І відчуваю – кохаю.
Напередодні бачила війну.
Не пам`ятаючи зліталися прокляття
На зраджену, покинуту, сумну
Країну непорочного зачаття.
More...
Ось сиджу й дивлюся у вікно,
А непомітно пролітають час і милі,
Але тобі вже все одно...
Навіщо ж бо оці пустії хвилі?
Ти чуєш стоголосся?
Це ранок.
На огненній хмарі здіймається з ночі.
Розстріляні…
В краю чужому. Ні, не в чужому – це країна наша
суцільна і суспільна, незалежна і найкраща.
А й бо чи знає ще хтось, окрім матерів
розстріляних, через розстріляних синів,
як помирати біля ям, могил.
Живі стояли побратими –
Від кулі ти втекти не встиг.
Вуста лишилися німими,
Перекосивши сотню лих.