Валентина Костьо

Валентина Костьо

Малювати почала в 2008 році. Самотужки опанувала техніку живопису. Першими були роботи на склі. Згодом почала малювати на картоні, полотні мастихіном. Працюю в техніці графіки, акварелі, настінного розпису, ілюстрації художніх творів, карикатури, художньої вишивки. Перша персональна виставка відбулася в замку Паланок м.Мукачево в 2009 році; 2010р. – персональна виставка в м.Хуст, галерея «Митець Верховини»; 2012р. – м.Виноградів арт-кафе  «Helena». Брала участь у колективних виставках і мистецьких фестивалях м.Виноградів, м.Ужгород, галерея с.Пийтерфолво Виноградівського району. Дві роботи експонувалися в м.Київ.  У 2009 році написала перші казки і колискові для дітей. У 2011 році вийшла друком перша збірочка поетичних оповідок «Намистинки», яку сама ілюструвала. У 2013 році виходить друком українською та російською мовами збірка казок для дітей «Відчуття щастя». У творчому доробку – поетичні твори, оповідання, гуморески...

Картину було написано американським художником із Окленда штат Каліфорнія в 1972 році. З тої пори вона обросла такою великою кількістю зловіщих легенд, страшних історій, що її назвали «самою страшною картиною в світі».

Четвер, 14 листопада 2019 18:37

Місяці осінні три

Місяці осінні три

П'ятниця, 01 листопада 2019 08:38

Графічна мапа творчості

В останній день жовтня у Хустській міській картинній галереї відкрилася виставка «Графіка». Учасниками стали дев’ять авторів з Виноградівщини: Олександр Маринич, Маргарита Тегзе, Діана Добош-Брода, Альона Стасюк, Валерія Чука, Любов Шпак, Маріанна Гаврило, Валентина Костьо та Марія Ковач з Хуста.

Пташка одного польоту. Класти палки в колеса. Сидіти, як на голках. Ми всі знаємо і вживаємо ці приказки. Іноді іронічні, несерйозні і забавні, ці вислови – індикатор нашого розуму та інтелекту. Гра слів в літературі, спілкуванні та мистецтві була і залишається відмінною рисою різних культур на протязі віків.

Субота, 14 вересня 2019 17:58

Що треба спитати у Бога?

Шкляр… Не боюся зізнатися в тому, що не прочитала жодного його роману. Я знала про що ці романи, про кого, як написані, ніби давно їх прочитувала.

 

Погодьтеся, не кожній легенді щастить матеріалізуватися. Чимало з них сьогодні, коли з вуст у вуста їх уже не переповідають, отримують життя хіба на сторінках краєзнавчих книг. А от героям синевирської лавсторі – пастуху-верховинцю Виру та дівчині-горянці Сині в цьому сенсі пощастило: їх увіковічив у дереві відомий закарпатський скульптор Іван Бровді.

П'ятниця, 30 серпня 2019 07:51

Манкурти

***

Жахливий світ по той бік наших вікон,

здається не реальним і чужим…

Чи може ностальгую я із віком,

а чи займатися не маю більше чим…

Але вгляда́юсь довго і, змовчавши,

я напишу оці рядки собі:

хіба життя – це дві і різні чаши,

хіба Господь когось та й розлюбив?

І розділив на бідних і багатих,

на можновладців ситих і бомжів.

Жахливий світ не дозволяє спати,

і коле в серце, як мільйон ножів.

Усе що треба, все що тільки треба –

це повернути кожному своє,

щоби за вікнами прозоре було небо,

таке, яким насправді воно є…

18.08.19.

 

***

Я не́христ ваш

і ваш священний хрест,

бо сплю під лавкою, живу ніде.

Не знаю, що таке the best,

і не герой якогось аніме.

Я просто лист,

який в долонях хтось затис,

і жме до віділення соку.

А я ще дихаю й рахую крис,

які приспались біля боку.

Я амнезія ваша,

без магнезії.

Я ваш синдром НЕчуйності і зла.

Я привид вашої агресії ,

росту без вашого тепла.

І …. дичавію,

у руках міліє,

Та подих мій такий же, як у вас…

Лишень я горбитись не вмію,

і небо мій іконостас.

Я нехрист ваш,

і ваш маленький зріст,

Моя протягнута мала долонька

маленький міст, тоненький міст.

Я син ваш, певно, або донька.

15.07.19.

 

***

Боюся блискучих осель і пе́кла,

про яке розповідала моя бабуся.

Вона розказала, що якийсь лелека

приніс мене в кожусі.

Приніс, і залишив під її порогом,

а сам повернувся у теплі країни,

до блискучих осель, не таких убогих,

Що складаються із однієї жердини.

Ніколи не бачив у небі лелеки,

Мене, як могла, так втішала бабуся,

але і вона пішла десь далеко,

сказала в останнє – не повернуся.

Мабуть потрапила до пекла.

казала, що це неминуче…

Мені здається, що отой лелека

Певерне її, бо я скучив…

19.08.19.

 

***

У віконці, якому сто років,

я намальова, як принцеса,

яка не ходить до школи,

не робить уроки,

а чекає свого кортежу.

Чекає принца і манну з неба.

Не манну, краще цукерок…

А може свіжого пахучого хліба

гарненьку сукню, нову без дірок.

Коли я виросту, напевно завтра,

чи коли-небудь, я пригадаю

оце віконце і стару ковдру,

про те, як принца я виглядаю…

22.07.19.

 

***

Я пам’ятаю тільки дим

та лячні постріли назустріч.

Я заздрю певно тільки тим,

хто чує звуки милозвучні.

Жене лиха година всіх,

і нас, що до землі прилипли,

подалі від солодких примх,

що ми до всього уже звикли.

І під дощем, і під вогнем

не нарікаємо, не плачем…

Життя втікає білим днем,

нас обкрадає, наче.

Невинні випрамля тіла,

єдиним вдохом дорожили.

Я бачив, як мій друг злітав

у вись, шукаючи могили.

І як він падав, і стогнав,

ковтаючи колючий дим.

Він помирав, та я не знав,

що помираю разом з ним…

19.08.19.

 

 ***

Ці очі, як бивні могутнього звіра,

чи биті дзеркальця Венери..

Оце безпритульство б’є струмом по шкірі,

а поряд нова зародилася ера.

А поряд багато багатих, обжитих,

і ситих, і вдягнутих в неабищо́.

Чи гріх, що ми бідні і просто не вмиті?

Ми кимось засудженні, скажіть лиш за що?

Ці очі – гранати, це очі, як міни,

осколками ранять живе й неживе.

І розпач, як вибух, впирається в спину,

венерине дзеркальце, бачте, криве…

22.07.19.

 

***

Як косоокому архангелу,

мені не бути в піднебесній.

Тепер я знаю, що крім ангелів,

є божі душі підколесні.

З брудними нігтями і в сажі,

розорені й побиті градом.

Уже з малого кожен скаже,

як «відчепися» буде матом.

До чого в цьому світі мудри,

дієслова, слова з Писання?

Все зайве, бо вони манкурти* –

всі відповіді без питання.

То ж радше викупитись в Бога,

прийняти вічне заслання́,

бо інша не легка дорога –

брести по світу навмання.

Я косоокий був архангел,

колись я втратив піднебесну.

Тепер шукаю я неангелів,

дрібненькі душі підколесні…

22.07.19.

(манкурт – людина із стертою історичною пам’ятю)

 

***

Я хочу йти, я хочу бути з вами,

я хочу відпочити біля вас.

А пил сіда густими валунами,

Чомусь життя втрачає свій окрас.

Може воно зарите, як копійка,

у сміттєзвалищі, де пластик і картон.

На моїх щта́нцях не застібується змійка,

а майка без позначення «котон».

І майже без підошов черевики,

а ще не знаю хто мої батьки…

Я хочу йти, бо щастя є велике,

я йду в смітті шукати копійки́.

22.07.19.

 

***

Така тверда оця земля,

тверда, як стержень азобе*

без мене хтось його спиляв,

земля не впізнає себе.

Не впізнає вона й мене,

бо жалюгідне я дитя,

бо навіть вітер обмина,

бо я не знаю відчуття.

Та я твердіше азобе,

твердіше матінки-землі.

Лиш серце знає, що живе –

воно не чує зайвих слів.

Воно не знає, що росту,

що маю декілька зубів.

Я знаю істину просту –

мене цей світ таким зробив.

Хтось стержень озобе спиляв,

і, бачите, його гризу…

Дрижить в мені оця земля,

і хмари я топчу внизу.

24.07.19.

 

***

У краси є маленькі зернятка і квіти,

у зерняткові є мерехтіння роси.

Ну, а квіти – це всі, що народжені матір’ю, діти,

і тримають вони зледеніли земні полюси.

На плечах їхніх майже розбитий і вічний

Єванге́лівський довгий, Но́єв ковчег.

І всміхається їм перехожий і кожен зустрічний,

а в отвіт* загораються вогники їхніх очей.

Йде така боротьба, є немислимі втрати і болі –

розтає біла Арктика, і не стане колись полюсів…

А краса, як і діти, приналежні до божої волі

збереже нам життя із зернятком маленьким в руці.

25.07.19.

 

*отвіт – у відповідь (застар.)

 

 

***

Боженьку, візьми, своє ягня загублене.

Воно врятоване, дивись!

Ціле, здорове й не поскубане,

та й на мене, Боженьку, не злись

Я шукала скрізь його і всюди,

ноги об каміння до крові збива,

а назустріч йшли щасливі люди.

Я дивилась на твої дива.

Боженьку, візьми ягня і радуйся,

твоє слово повниться в тобі.

Хай твої ягнята до одного знайдуться,

хай не будуть зайвими в юрбі.

Припаду до ніг твоїх та помолю́ся –

Я ягня твоє, мене знайди…

Я нічого в цьому світі не боюся,

як і ти…

16.07.19.

 

*** 
І те і інше не моє.
Те що моє – не маю.
Стою у черзі, роздає
Бог милостиню тим, хто скраю.
Перехрестися, а ти чий?
А ти чия? Нічиї…
Без примх, без ласки і без мрій, 
ми вигнанці, чужії.
І те і інше не для нас,
і те що наше - ми не маємо.
Ми вбиті в землю, навіть час
нас виганяє, знаємо.
Ми зайвого давно зреклись,
і пам’яті народу свого.
Нам в шкіру докори вп’ялись,
тому такі убогі
навколо нас поля й річки.
Ніщо не переважить…
На тілі нашім сорочки́ - 
це все, що нам належить.
16.07.19.

 

****

Руки і ноги відкриті.

Невмита,

як рослина в засушливий рік.

Без матрацу, подушки й корита

від народження і повік

вільна в злиденності.

Хаос митарств…

Що ти сьогодні попросиш, мила?

Кірку чи чоботи, декілька пар

теплих шкарпеток і мила…

Довго баюкаєш перед сном

ганчірку,

на якій ледь помітні квіти і голуби.

На губах пересохлих

кірка.

Потріскані, ніби чиїсь відтято голови…

Руки і ноги побиті.

Чи сита

твоя вщент понищена світла душа?

Стукаєш в двері до Великого світу,

бо не маєш ключа…

15.07.19.

 

 

***

Бачиш, я плачу вікнами дому,

дому, який був розбитий гнівом.

Плачуть так грози, покликані громом,

приречені жити без дива.

Злякана, бита, і кинута людям,

мабуть втрачаю свою оболонку.

Знаю, що є десь якесь правосуддя,

ві́даю правду я тонку.

Знаю, і впевнена, що не винна.

Чуєш, мовчу про те, що я чую.

Бачиш я плачу, бо я дитина.

Бог мої сльози рахує…

14.07.19.

 

***

Що ми знаємо про естетику,

що ми знаємо про красу?

Є куточки брудної етики,

десь без етики, унизу.

Є місця, красою не займані,

є життя, яке ледь живе.

І є погляди громом пірвані,

та у дзеркало вшиті криве.

І не біль, а суцільна пляма –

нема слів, де краси нема.

і сміттєву вирощують яму,

що красу величають дарма.

І годують себе на звалищі

найпрекрасніші діти людей.

Тут краса – це миттєве згарище,

тут могила високих ідей.

В благодаті лиш небо чисте,

й кришталеві зіниці очей.

Тут не з’являться благовісти,

бо їх мотлох брудний спече.

Але важко, судити важко

цю агонію псевдожиття.

Що краса? Це прозора пляшка,

у яку залили буття…

14.07.19.

 

 

 

Гумор збірочки «Най ся не приказує» Ольги Попович, поетеси з Хуста – це гумор у найпростішій своїй формі, «простонародній». Як зазначила сама авторка на презентації, яка недавно пройшла у виноградівській центральній бібліотеці, любов до рідного краю, до його людей вилилась ось у таку колоритну збірочку. Поезії викликають сміх, посмішку не лише через курйозні ситуації, а й через шарм діалекту. Це стиль народного мовлення.

Було багато подертих полотен і кілограми стертої фарби, були розчарування та незадоволення, але зараз цього художника можна назвати успішним, сучасним, роботи якого отримують лише схвальні, теплі відгуки. Сам художник може сказати, що основний етап його становлення відбувся, але він ніколи не стане втішатися тим чого досяг.

Середа, 09 січня 2019 08:17

Святий Йосип і святий Антоній

Ці дві скульптури я реставрувала декілька місяців тому. Вони належать римо-католицькій церкві, що знаходиться в селі Фанчиково. Скульптури із гіпсу. Одна близько метра, інша трішки менша. Про їхній вік можна лише здогадуватися, але це далеко не теперішнього часу роботи. Зі зворотної сторони скульптури св. Йосипа є карбування «M. Depose Budapest». Як підказує гугл, в перекладі з французької це означає «модель зареєстрована Будапешт» і є товарним знаком. Не брендом, а саме знаком, що підтверджує свого роду «сертифікацію» товару.

Сторінка 1 із 15