Зелений чай я п`ю уранці,

Парує з чашки аромат.

А в горлі куці самозванці

З плеча знімають автомат.

Коли закінчиться війна

І ти повернешся додому

То вип`єш доброго вина,

Приляжеш миттю від утоми.

– Чому таке розкішне творіння, як ти народжується  на глибині океану в закритій мушлі? – запитав чоловік перлину, – ніхто не бачить і не знає про це. Я хочу створити тебе у всіх на очах. Будеш моєю гордістю. Ніхто не скаже, що ти не з океану.

Мій замовник (Бог) не поспішає

«Це буде подібно лісу. М`яке світло литиметься через віконні пройоми, розміщені на різній висоті так, що вам буде здаватися, що це світять зірки…»

***

На скатертині неба рожева пишнота…

Як здоба, що запилена рум`янцем

З обкладинки, що у святковім глянці,

Чаруюча та не їстивна смакота.

На передодні зустрічі про яку хочу написати, одна юна особа запропонувала мені подивитися фото будинку в селі Фанчиково, де колись жив місцевий художник, вчитель, спортсмен Степан Кутлан.

Квітневим днем стояла сонячно,

прозоро струменем в долонях.

Ти говорив:

Немає нічого достовірнішого, ніж реальність. Відтворення її на полотні в найбільш оптимальній і реалістичній формі – це повага до цього світу, до кожної індивідуальної його частинки.

 Несе людина на спині рюкзак, наповнений життям і любов`ю. Несе тяжко, втомилася… А назустріч їй інша, легко, безтурботно крокуюча. Людина з рюкзаком питає:

– Добрий чоловіче, де твій рюкзак? Ти так легко йдеш дорогою?

«… Ікона… велика, чудова, вражає подивом розум; подібної ми й перед тим не бачили і пізніше ніколи не оглядали… багато бачив (ікон), почавши з грецьких країн до цих місць і звідтіля до Москви, проте ніколи не траплялося подібного чи хоч рівного цьому (образові)»

Павло Алеппський (Халебський)