Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/models/item.php on line 877
П'ятниця, 07 травня 2021 18:06

Володимир Шовкошитний: Закарпаття для мене – це люди…

Додав
Володимир Шовкошитний: Закарпаття для мене – це люди… Володимир Шовкошитний: Закарпаття для мене – це люди…

Фантастична працездатність Володимира Шовкошитного вражає.

Інколи за ним важко угнатися, слідкуючи в соцмережах. Ось він проводить зустріч на Волині, а вже підвечір звітує про подію у Львові, а пізно увечері він уже озивається на Закарпатті. І кожного разу це не просто прогулянка, а інтенсивна просвітницька робота, зустрічі з читачами, студентами, організація конкурсів та літературних форумів. Цей киянин об’їздив усі райони Закарпатської області, особисто знайомий з багатьма ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС, не кажучи вже про колег-письменників і початкуючих авторів. Характерна риса Володимиа Шовкошитного – цілісність у поглядах, така безкомпромісна українськість, яка не терпить вагань і поблажливості стосовно ворога України,  стосовно капітулянтства. Шовкошитний ініціатор і учасник історичної події – перепоховання поета Василя Стуса, яке перетворилося, на той час, у наймасштабнішу громадянську акцію, яка стала поштовхом для громадянської активності в УРСР. Сьогодні наша розмова стосується катастрофи на Чорнобильській АЕС, а ще теми Закарпаття, але в першу чергу  хотілося дізнатися, що сформувало для України такого патріота як Володимир Шовкошитний. З цього й почнемо.

Пане Володимире, завдяки чому, чи кому ви стали таким як є – де формувалася ваша українськість?

По-перше я народився на Переяславщині – це історична земля України-Русі. Природа, оточення історія все впливає на людину з самого дитинства. І знову-таки, по-перше, я зі справжнього козацького роду і по маминій, і  по татовій лінії. Колись мій дід Родіон Шовкошитний уже в поважному віці, сидячи на подвір’ї закинув моїй мамі, а своїй невістці, до якої насправді ставився з любов’ю: «От ви мужва, а ми справжні вольні козаки». У мами  був характер гострий, запальний, вона накинулася на діда, що це ви вигадуєте! А дід почав пояснювати: ви – з козаків реєстрових, які були на службі у влади, а ми козаки вольні, нереєстрові, нікому не підкорялися.  Козацтво в мені було з дитинства, з народження. Найвищий ступінь похвали коли мене хвалили було одне слово – «козак». На той час я вже розумів,  що мій рід зі справжніх козаків і село де я народився – генетично козацьке. Я розумів, що козаки це не просто козаки з пісень  і легенд, а конкретно мої батьки, діди, прадіди.

У козацьких селах жили сім’ями, працювали на землі, худобу розводили, ходили по сіль, у господарстві мав бути кінь для сина, і всі мали бути готовими йти на війну проти ворога.

Перші публікації, наскільки пам’ятаю, були російською мовою, коли і як ви перейшли на українську?

Українською я писав з дитинства. Але пригадаймо ті часи – школа, телебачення, газети були переважно російськомовними, спеціальну освіту викладали російською мовою, особливо що стосувалося точних наук. Я закінчив 2 інститути у Москві, де  звучала виключно російська мова, фактично 7 років я ходив у геологічні експедиції, російськими просторами, жив у російськомовному середовищі. Тому я писав вірші і російською. Але досить було одного маленького випадку, який дав початок змінам у моєму ставленні до мови. По радіо я почув, як Жанна Бічевська співала пісню (російською мовою) «Переведи меня через майдан». До того я ніколи не чув цього тексту, але мене зачепило слово «майдан». Стоп, думаю,  у російській нема такого слова. Я почав цікавитися, хто автор слів і з’ясував, що це Віталій Коротич, а вірш переклала Юнна Моріц. Я відразу прийшов у київський магазин «Сяйво» і купив двотомник українських віршів Віталія Коротича. Я був «щасливий» бо знайшов там аж 4 порядні вірші, в тому числі й «Переведи мене через майдан». Як відомо, репутація Коротича сильно підмочена його пристосуванством, але цей один вірш підштовхнув мене, з часом, до рішення писати українською. Можливо, я був до цього готовий, якщо вистачило лише почути пісню зі словом «майдан».

Згодом я написав вірша який починався російською, і завершувався українською мовою.

Там зокрема такі рядки:

Я растерял, как воду из горсти,

Тот клад, что сохранил в неволе прадед, -

Не знаю языка по правде…

Простите, сыновья, и, дочь, прости,

Прости мене, прапрадіде-козаче,

Прости мене, мій споконвічний краю,

За те, що на російській мові плачу

Об тім, що мови рідної не знаю.

Цей вірш був опублікований у київській міській газеті, редактора за нього поперли з роботи, а згодом у  іншій газеті, яка виходила багатомільйонним тиражем опублікували велику статтю про «український буржуазний націоналізм», і відповідно, про цей вірш. Газету поширювали в тому числі й у військових частинах. Набагато пізніше одна читачка мені розповіла, як цей номер газети надійшов у військову частину в Німеччині, де були дисклоковані радянські війська. Цю сторінку  вивісили на дошці оголошень і текст прочитали абсолютно всі. Таким чином прізвище Шовкошитний стало відоме мільйонам. Спасибі їм за це.

Хто з письменників підтримав вас у ті часи приходу в літературу?

Мене підтримала дуже талановита поетеса Світлана Йовенко. Завжди памятатиму її підтримку. Дуже добре до мене ставився Борис Олійник. «Ти, старий, підготуй свою книжку, іди впероьод і не бійся.», – сказав він. Я його поважав за виступ  на 19-й Всесоюзній парткомнференції у Москві (була така подія), де він першим серед українських літераторів  виступив на захист України й  української мови. Маю на увазі на рівні СРСР.  Це був його останній такий вартий поваги виступ, потім він продовжував вірно служити компартійній верхівці.  Але мене він справді підтримав на початку літературного шляху.

Чорнобиль І Шовкошитиний. Ви президент Союзу Чорнобиль, автор «чоронобильського законодвства», людина, яка знає долі чорнбильців безпосередньо. У момент аварії ви працювали на АЕС. Як і коли ви дізналися про катастрофу? Ви памятаєте цей момент?

Пам'ятаю кожну секунду. 26 квітня вранці я саме повернувся із Москви в Прип’ять – щойно захистив дипломну, яка стоcувалася теоретичних можливостей аварії «Максимальна проектна аварія на реакторі РБМК-1000» і реагування на цей вид аварії.  До речі, аварія, яка сталася, насправді, була в розрядлі «максимальних гіпотетичних», можливість якої становить одну мільйонну відсотка! Я теж так вважав, тому все, що сталося просто не вкладалося в голові. Отже, я виходжу з поїзда і зустрічаю колегу, свого спортивного суперника, котрий сідає у поїзд. «Ти куди? – питаю. – Завтра ж біжимо марафон». «Не буде марафону, – відказує він, – реактор вибухнув». Я навіть не сприйняв ці слова всерйоз. Ну, це ж нереально! Я хімік за фахом, щойно захистив дипломну по безпеці реактора, і вся спеціальна література твердила, що це неможливо.

Потім мене й моїх друзів, які теж були у відрядженні, зустріли наші дружини і тоді я помітив, як пожежні машини змивають усі дороги. Всі площі, все місто! Зустрічаємо ще одного колегу, і він запевняє, що четвертого реактора нема! Ми поїхали до брата, з його вікна добре видно атомну станцію. У нього був бінокль, через який ми подивилися на споруду станції. Ніякого диму видно не було, але будівля ніби «пливла», хиталася  перед очима –  від високої температури у повітрі стояло таке прозоре безупинне марево, як це буває у спеку на полі.  Наступного дня я очолив бригаду з ліквідації наслідків, рятувальні роботи. 

Як ви вважаєте, хто винуватий у цьому?

Тоді кого тільки винуватим не робили, перепало багатьом «стрілочникам». Але головна причина – тодішня систмема квазіконтролю. Станцію будував, як відомо, академік Алєксандров. І він же приймав якість робіт – тобто сам у себе!   Так відбувалося у всьому радянському господарстві. Дороги будували, крадучи мільйони, а роботу приймали по суті ті, хто будував. І ось у цій системі, яка дозволяла приховувати фатальні недоробки і є головна причина.

Як ви думаєте, чи були засвоєні уроки Чорнобиля?          

Думаю, так. Тому що була радикально переглянута система контролю за роботю АЕС і в Україні, і в світі. Відтоді, попри будівництво атомних електростанцій, подібних аварій допущено не було. Сталася єдина масштабна  аварія в Японії, але причиною була  стихія вепличезної сили, тут уже людський фактор не мав жодного значення.

Як вплинуло радіація на ваше здоровя? Як ви лікувалися? Чи лікувалися алкоголем?

Почну з останнього. За все життя я випив стільки алкоголю, скільки  дехто випиває за один день. «Лікування» від радіоактивного зараженнчя алкоголем – абсолютна дурня. Багато моїх побратимів по Чорнобилю, які призвичаїлися до алкогою, давно покинули цей світ. На жаль.  Тому нема іншого шляху як рекомендації фахівців. Під час  виконання робіт  ми ночували за 60 кілометрів від Прип’яті у колишньому піонерському таборі, і перше, що я робив зранку, – це віджимався і робив фізичні вправи. Мені всі казали, що це лише на шкоду організмові, оскільки відбувається посилення обміну речовин, а отже й посилення радіоактивного зараження.   Я відповідав: «Справжній мужчина житиме скільки йому відміряно, але повинен вмерти красивим». Своїй звичці  віджиматися кожного ранку я не зрадив жодного разу дотепер. Де б я не був. Щодо лікування, то треба дотримуватися вимог фахівців, іншого шляху нема. Сьогодні якщо сказали одягати маску, то я її одягаю і нагадую про це своїм близьким. Лише коли є потреба виступати перед аудиторією, знімаю її.

Пане Володимире, ви багато  їздите по Україні, виступаєте з лекціями, проводите зустрічі. Що це вам дає.

Зустрічі з аудиторією мені дарують енергію. Спочатку викладаюся я розповідаю виступаю перед людьми а потім відчуваю як пробуджуєтьтся їх енергія і передається мені. Це не тому, що я такий класний, а тому що воно так працює. Адже в обмін на твою одну хвилю енергії до тебе надходить енергія тридцятьох людей. І це дивовижне відчуття.  Ось я побував у Виноградові, а за кілька годин уже приїхав до Ужгорода свіжий і повний сил, які отримав у вашому місті.

Шовкошитний і Закарпаття. Як відбувалося ваше знайомство з нашим краєм?

Я любив і люблю подорожувати і якось у часи молодості придбав «путівку вихідного дня» – була  така річ у давні часи. Тоді я вперше потрапив спочатку у Волівець, а потім була екскурсія по області. У той момент  моє уявлення про Україну – таку різну і таку велику – радикально розширилося.

А потім почалося знайомство із закарпатськими людьми. У першу чергу поштовхом до цього став Чорнобиль. До нас у Прип’ять приїжджало багато вахтовиків, у тому числі закарпатців. Наприклад, багато років ми спілкувалися з чорнобильцем, відомим на Закарпатті учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Василем Угрином. Він багато важливих речей зробив для соціального захисту закарпатців і чорнобильців взагалі. Зокрема, для легалізації їх статусу. Адже у 1986 році багатьом учасникам відмовлялися писати діагноз «радіоактивне зараження», а ставили діагноз «вегето-судинна дистонія»! Відмовлялися підтверджувати відрядження в зону. Це було просто знущення над ліквідаторами.

Закарпаття для мене це й активний «рухівець» Іван Габор із Дубового. Він відіграв надзвичайну роль у  переломні  часи становлення незалежності України.

У Тячеві є прекрасний чоловік Іван Михайлович Куцина, разом з яким ми провідали десятки тячівських шкіл, проводили зустрічі  привозили у навчальні заклади книжки…

Закарпаття для мене це й колеги-літератори. Давно й добре знаюся з нинішним головою Закарпатської спілки письменників Василем Кузаном. Він теж багато їздить, тому нам рідко вдається зустрітися саме тут, на Закарпатті.

У нас хороші стосунки з письменником і видавцем Мирославом Дочинцем, добре знаю виноградівських авторів, цього року я видав книжку чудової письменниці Світлани Кедик.

Напередодні річниці Чорнобиля я видав книжку ужгородця Михайла Фатули, лікаря, який з перших днів аварії був у Прип’яті. Це важливе і дужен чесне свідчення про героїзм людей, зокрема закарпатців, під час рятувальних робіт і ліквідації наслідків.

Закарпаття на тлі інших областей має свою специфіку, зокрема  виразний діалект, «русинську мову»…

Я зрозумів про що буде запитання. По-перше, кожна область України на тлі інших областей має свою яскраву специфіку. Я об’їздив усю Україну і запевняю, що Україна дуже різна, але при тому дуже цілісна. І мова у нас єдина, яку живлять своєю неповторністю місцеві говірки. Це як річка Дніпро, яка має півтора тисячі приток. Так відбувається з будь-якою живою мовою. Це процес. Якщо я розумію закарпатця, який зі мною розмовляє на діалекті, то це означає що ми розмовляємо однією мовою, яка має спільну конструкцію. А найкраща нагода переконатися в тому що Закарпаття це Україна – підняти історичні записи. Перечитайте ту ж «Русалку Дністрову», яка вийшла 200 років тому. Фактично це пам’ятка Буковини, але її мова абсолютно нічим не відрізняється від закарпатського діалекту.   І заперечувати це можуть тільки ті, хто не читає літературу, а керується виключно методичками  безграмотних політиків.

І наостанок про вашу творчість. У вас велика кількість видань. Чи можна сказати, що все це – написання однієї книжки. Яка її тема?

Ну звичайно! Кожен письменник по суті пише одну книжку, творить власний цілісний світ. Для мене мій світ – Україна, українство  у всіх його найрізноманітніших проявах.   Україна  для мене особистий пріоритет. Моє видавництво називається «Український пріортитет» і це не просто назва,  а особистий орієнтир у всьому, чим займаюся.

Зазвичай письменників запитують про творчі плани. Я не буду оригінальним. Тож які вони?

Щодо власного, то в процесі написання повість, яка знову-таки, тематично продовжує мою концепцію українства і при тому запланована як динамічна річ із детективниою складовою.

Крім того, останнім часом я відкрив для себе таку важливу й захопливу  річ, як редагування, пошук і підтримка нових талантів. У кожному випадку я намагаюся супроводжувати авторів до чіткого результату – зокрема до перемог на конкурсах, оскільки це один із шляхів утвердження таланту. Такі люди є і у Виноградові, і в Мукачеві, і в Тячеві, тому я сподіваюся на нові відкриття.  

П.С.   

Володимир Федорович Шовкошитний народився 16 липня 1956 року у селі Світанок Переяслав-Хмельницького району Київської області. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, ЗТФ Київського політехнічного інституту, Всесоюзний заочний політехнічний інститут, Вищі літературні курси СП СРСР при Літературному інституті імені М.Горького. 1974–1975 — технік-геофізик польової партії в Хабаровському краї Росії. 1975–1977 — служба в Радянській Армії.1978–1986 — оператор, старший оператор, начальник зміни хімічного цеху Чорнобильської АЕС (м. (Прип'ять). 1986–1987 — керівник ґрупи ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З червня 1990 — президент Всесоюзної (СРСР) організації «Союз Чорнобиль». З грудня 1991 по 2003 рік — президент Міжнародної організації «Союз Чорнобиль». В березні 1990 року обраний народним депутатом України. Співавтор всіх основних державотворчих актів України. Член-засновник Демократичної партії України. Заступник голови УНП «Собор». Заступник голови Національної спілки письменників України (з 2011). Засновник видавництва «Український пріоритет», автор книжок  «Фантомний біль», «Кров свята», «Чорнобиль. Я бачив», «Зорі не стали ближчими» «Запали свічу» та інших прозових і поетичних видань.

 Василь Горват

 

 

 

 

 


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vinvogni/domains/vinvogni.com.ua/public_html/components/com_k2/templates/default/item.php on line 248
Василь Горват

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.